Яна виїхала зі своєю сім’єю в Запоріжжя після того, як окупанти прийшли до неї додому з погрозами. Вони примушували віддати дітей у російську школу, а чоловікові пропонували співпрацю. Коли почули відмову, почали залякувати і намагалися забрати автомобіль

Мені 32 роки. У мене є чоловік і троє дітей. Ми проживали в селі Козолугівка Запорізької області. Виїхали після того, як окупанти почали ходити по домівках. Вони загнали нас босими в підвал. Залякували: або здавайте дітей до російської школи, або ми їх заберемо, а вас відправимо на якісь роботи. Діти злякалися. А ще вони почали вимагати, щоб чоловік працював на них. Він працівник обленерго. І на техніці знається: на крані працював. Після його відмови вони намагалися забрати машину. Тоді чоловік сказав, що потрібно терміново виїжджати, бо його заберуть, а з мене познущаються. За ніч ми зібралися і виїхали так, що ніхто й не знав про це.  

26 лютого через наше село пройшла велика колона. Позбивали стовпи – зникло світло. Добре, що чоловік – електрик. Він з колегами все полагодив. Потім почалися обстріли. Ми добу просиділи в підвалі. З дітьми було все добре, а ми з чоловіком захворіли. Тоді ще працював медпункт у сусідньому селі. Там можна було придбати ліки, фельдшерка навіть у борг давала й уколи робила. 

Складно було з їжею. З огороду мали овочі й закрутки. А макаронів і круп не могли купити, бо не було грошей. Деякі односельчани навіть пересіювали дерть, якою годували курей і свиней, і варили з неї кашу. 

Дякуємо фермерам, які безкоштовно роздавали свиней і баранів. Вони не хотіли, щоб їх забрали росіяни. У нашому селі п’ять багатодітних родин. У декого навіть по вісім дітей. Їм нічого було їсти. Тож фермери зробили добру справу. 

У будинку було холодно. Не мали чим топити. Окупанти заборонили пиляти дрова в лісопосадках, бо ховалися в них. Та й ми боялися натрапити на міни.

Найбільше шокувало, коли російські військові приходили з автоматами й перевертали все в домі. Заходили взуті, в багнюці. Топталися по чистій підлозі. Грубо розмовляли, навіть у присутності дітей.

Мої батьки й чоловікова мати залишилися в селі. Я телефоную їм по кілька разів на тиждень. У нас поки що все ціле, а в сусідньому селі розбили будинок культури. Ми жили біля підстанції, боялися влучання, бо вони б’ють по таких об’єктах. 

Стосунки у моїй родині покращились. Діти стали дружнішими, й з чоловіком – злагодженими. Ми знаємо, що треба всі питання вирішувати разом. 

Нам дуже шкода батьків. Вони ще не на пенсії. Роботи там зараз немає. Ми з братом намагаємося допомагати їм грошима. Навіть не знаю, що вони їдять, крім закруток. 

До Запоріжжя ми приїхали 29 вересня. Ночували на заправці. Простудилися, бо йшов дощ. Було дуже незручно уп’ятьох в одному автомобілі та ще й з речами. 

На блокпості у Василівці допитуватися, чому ми виїжджаємо. Я сказала, що мені потрібна операція, яку можуть зробити тільки в Запоріжжі. До речі, це правда. Вони хотіли відправити нас в окупований Мелітополь, але мені вдалося їх переконати. На кожному блокпості перевіряли речі. Діти були дуже голодні. Швидко з’їли те, що брали з собою. Потім ми шукали, де їх нагодувати. 

Приїхали в Запоріжжя, бо тут живе мій брат зі своєю дружиною. Він знайшов нам житло і допомагав грошима, поки чоловік шукав роботу. Зараз у нас усе більш-менш налагодилося. 

Я думаю, що війна закінчиться навесні. Вірю в ЗСУ. Багато моїх знайомих служить. Сподіваюся, що наше село залишиться цілим. А ми, напевно, залишимося в Запоріжжі. Діти тут навчаються в школі, їм подобається. Вони хочуть додому, тільки щоб провідати бабусю й забрати речі. У місті більше можливостей для дітей і для нас. Чоловік працює, я можу роботу знайти. А в селі ще не скоро все відбудується. У знайомих і будинок, і автомобілі, й господарство – все розбите. Я не знаю, чи вціліє наш будинок. Хочеться додому, щоб побачити рідних. А назовсім, мабуть, не повернемося.