Мені 57 років. Я живу в селі Афанасіївка Баштанського району Миколаївської області з чоловіком і батьком. Діти виїхали за кордон, а ми не могли залишити батька. Йому 93 роки. 

У перший день війни літали вертольоти, були обстріли. Ми бачили, як їхали росіяни, бо траса проходить біля нашого села. Був бій. Ми ховалися в підвалі. Після окупації виїзд із села був закритий. Окупанти пропускали лише швидку допомогу з пораненими. 

Росіяни обстрілювали наше село з різних видів зброї. Ходили по селу й забирали молодь. Хтось повернувся, а хтось ні. У сусідньому селі окупанти вбили 13 чоловік. 

Ми разом з сусідами пекли коржі, варили пшеничну кашу. Так і прожили вісім місяців окупації. Дякувати Богу, у нас є криниці. Ми набирали з них питну воду, а прали дощовою.  

Мене шокувало те, що російські військові ходили по домівках і забирали людей, які говорили те, що їм не подобалося. Ми боялися сказати зайве. Коли телефонували рідні, ми просто говорили, що у нас все добре. У багатьох людей забирали телефони. 

Ми були безмежно раді, коли прийшли наші військові і почепили український прапор. З десятого листопада у нас тихо. 

Я з кількома жінками мого віку допомагала самотнім людям. Ми носили їм коржі, молоко, суп. Розмовляли з ними, щоб їм не було сумно. Ми знали, що вони п’ять місяців не отримували пенсію, тому допомагали, чим могли. А зараз носимо гуманітарну допомогу людям, які не можуть самі по неї прийти. 

Надіюся, що до кінця цього року війна закінчиться і ми заживемо краще.