Я з Миколаєва, а зараз проживаємо з сім’єю в Одесі. Мені 38 років. До війни життя було звичайне, я не працювала. Тепер вимушена була шукати роботу. Мені пощастило, зараз працюю. В чоловіка не дуже добре йдуть справи по роботі. 

Чоловік ще 24 лютого казав, що потрібно виїжджати, але ми відтягували цей момент. Ще десять днів перебували на Миколаївщині, але потім ми з дітьми поїхали до батьків. Чоловік залишився в Миколаєві допомагати. 

Спочатку ми поїхали і поїхали на західну України, але дорогою до Умані почались вибухи. Нам почали дзвонити і казати, що перекрита дорога, щоб ми об’їжджали через села. Тоді ми потім розвернулись і повернулись до Миколаєва. 

Спочатку нічого не було зрозуміло, як далі. Страшно дуже було за дітей, за сім’ю. Страх був: чи дійдуть орки до Миколаєва. Дякувати Богу, що так і не дійшли. Ми зараз в підвішеному стані знаходимось. 

Батьки отримували гуманітарну допомогу. Були проблеми у літніх людей, яким потрібно було допомогти. Всім важко зараз, але треба жити далі, хоч і важко на душі. 

Ми були в Румунії, там нам сусіди допомагали, зранку їжу приносили: м'ясо, щоб посмажити на грилі, рибу, хліб свіжий. Чоловік-румун так здивувався, коли відкрив наші паспорта! Він не очікував, що ми були в 33 країнах, що ми взагалі кудись подорожуємо, возимо дітей на море. Він розказував, що жінка в нього також поліцейська, в них одна донька, і вони не можуть виїхати. 

У нас змінились погляди і відношення до життя і до людей. Змінився світогляд. Наші родичі на іншій стороні - спілкуватись з ними з самого початку було важко, а зараз ми вже менше спілкуємось. 

Є надія, що все буде добре. Наша країна переродиться і стане ще краще. Налагодиться наше життя  і буде таким, яке було до цього моменту, і навіть краще.