Іпатько Софія, 16 років, Матвіївський ЗНВК «Всесвіт», село Люцерна, Запорізька область

Есе «Один день»

Я пам’ятаю той день, коли мої батьки обговорювали новини, і батько сказав, що буде війна. Це була б неправда, якби я сказала, що злякалась. Адже, по-перше, мені було приблизно дев’ять років, я була та ще дівка з перцем, запальна і патріотична, мені вже не терпілося піти захищати свою країну. А по-друге, я тоді не розуміла, до чого ця війна буде призводити.

Через рік важких рішень і хвилюючих розмов я зрозуміла всю серйозність цих подій і тоді захотілося створити машину часу і перескочити в ті спокійні часи, коли ніхто не казав, про те, якщо війна підійде занадто близько до нашої місцевості, тоді ми зберемо всі необхідні речі і поїдемо геть.

В ті часи, коли в мене не було друзів, з якими я познайомилась через горе, що сталося з їхньою будівлею, після того, як вони були змушені покинути деяких своїх родичів, друзів та ін. Саме це почало мені снитися в жахіттях. А потім ще й ці вимоги забрати мого батька, дядька і брата в майбутньому доповнили їх, і деякий час через ці сни я навіть спати не могла. Всі були схвильовані, та й ще й моя мама була вагітною.

Почалися важкі часи, впав рівень економіки, ціни на все злетіли, а зарплатня покотилася вниз. Іноді хотілося заплющити очі і уявити, що все добре. Відкрити очі і побачити щасливих людей, не пригнічених війною, батьків та синів знову вдома.

Адже війна – це не атака, подібна до параду, не битва з розгорнутими прапорами. Війна – це жахлива втома, бруд, воші й гидота. Це запліснявілі обличчя, розтерзані тіла й трупи… Це одноманітність, постійні страждання і сум, що переривається час від часу страшними драмами.

Ось що таке війна, а не багнети, що виблискують сріблом, і не труби горніста на світанку.

Та з часом все почало змінюватися, втихати, ми звикли до того положення, адже єдине, що ми можемо робити, це молитися, щоб прийшов мир до нашої країни, і сподіватись на краще.