Сумцова Дарина, вчитель, Донецький ліцей №2 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не могла уявити, що моє життя розділиться на «до» і «після». Але саме так тепер виглядає моя реальність. Перші три тижні війни ми з чоловіком та нашою трирічною донькою залишалися у своїй квартирі в Харкові. Щоденні обстріли здавалися нескінченними, але найбільший страх я відчувала за свою дитину. Одного дня авіаудар стався зовсім поруч із нашим будинком, і ми більше не могли залишатися.

Ми вирішили їхати до батьків в Харківську область, сподіваючись на безпеку.

Ми оселилися в селищі, яке знаходиться лише за 20 кілометрів від окупованої на той час Балаклії. Перший час ми спали в коридорі на підлозі, подалі від вікон, а іноді — в укритті, коли обстріли наближалися. Але навіть у найважчі моменти підтримка близьких робила все трішки легшим.

Поруч із рідними легше переносити страх і біль, які приносить війна.

У цей важкий час ми з чоловіком та моєю мамою робили все можливе, щоб допомогти тим, хто залишався в Балаклії, в окупації. Ми передавали ліки, корм для тварин і навіть поминальні цукерки для людей, чиї близькі помирали в умовах війни. Люди хотіли, щоб їхніх рідних поховали з гідністю, як у мирні часи.

Це було боляче, але ми знали, що мусимо підтримувати тих, хто не міг покинути окуповані території, хоча б так.

Попри страх і труднощі, життя продовжувалося. Я почала працювати вихователем-методистом у дитячому садку. Діти потребували нашої уваги, і ця робота допомогла мені триматися, надавала відчуття корисності, навіть коли навколо руйнувався світ. Паралельно я здобула другу вищу освіту — отримала диплом магістра за спеціальністю «Управління навчальним закладом».

Було важко, іноді здавалося, що сил більше немає. Але я знала, що маю продовжувати. Це був мій шлях до майбутнього.

У вересні цього року мені запропонували стати заступником директора у ліцеї. Я прийняла пропозицію, бо знаю, що наша робота тепер — це не просто професія. Ми в тилу, але тримаємо свій освітянський фронт, виховуючи дітей, які колись відновлять нашу країну після перемоги. Це надихає, і я відчуваю, що роблю щось важливе.

Ці 1000 днів війни навчили мене багато чого, змінивши не тільки мій погляд на світ, а й саму суть того, ким я є.

По-перше, війна навчила мене цінувати кожну мить і не відкладати життя на потім. Коли навколо постійно лунають вибухи, ти розумієш, наскільки крихким є все — і що важливо не лише виживати, але й жити повноцінно, бути поруч із рідними, дарувати любов і підтримку тут і зараз.

По-друге, я навчилася справжній силі та витривалості. Ніщо не ламає нас так сильно, як власний страх, але коли йдеш через нього, відкриваєш у собі величезну силу.

Третє, що я усвідомила, — це важливість спільноти та підтримки. Війна показала, як важливо мати поруч людей, які розуміють тебе і підтримують. Допомагати одне одному, бути частиною чогось більшого — це те, що дає надію, коли її, здавалося б, немає.

Ці дні навчили мене також приймати зміни. Війна змінює не лише обставини навколо, а й тебе саму.

Я змогла знайти в собі сили отримати нову освіту, змінити роботу, адаптуватися до нових реалій. І я тепер знаю: змін не треба боятися, вони відкривають нові можливості, навіть у найтемніші часи. Нарешті, війна навчила мене бути вдячною за те, що маю. Вдячною за кожен новий день, за здоров'я моєї родини, за кожну посмішку моєї дитини.

Ми навчилися цінувати прості речі, які раніше здавалися звичайними — мирне небо, безпечний дім, можливість бути разом.

Ці 1000 днів війни зробили мене сильнішою, терплячішою, глибшою. Вони показали, що навіть у найважчі часи можна знайти силу, надію і віру в краще майбутнє. І я знаю, що попереду ще багато труднощів, але тепер я впевнена: ми зможемо впоратися.