Я все життя прожила в Донецьку. Тут працювала, ростила дітей. Коли 2014 року почалася війна, я не змогла виїхати з рідного міста, кинути квартиру. І здоров'я не давало кудись переїжджати.

«Жити під війною неможливо»

Моя квартира в будинку, який розташований на Путилівці. Це раніше було тихе спокійне місце, зелений район, де селилися шахтарі, а з початком війни ми опинилися під обстрілами.

 Щодня ми чуємо звуки пострілів. І здається, що кожен будинок у нашому районі хоч трохи, та постраждав від обстрілів.

Знаєте, мій будинок розташований далеко від головної дороги – Київського проспекту. І щоразу, коли я йду додому, наприклад, з лікарні, проходжу повз п'ятиповерхівки, де майже не залишилося людей. Увечері там горить мало вікон, це так страшно! Виїхали люди, забрали дітей, тому що жити під війною неможливо.

«Попросити про допомогу нікого – навколо такі ж старі та хворі»

Але ж колись тут дітей було дуже багато. Молоді сім'ї тут квартири купували, бо не дуже дорого і в кредит можна було взяти. І ось коли згадуєш, як воно було – сльози навертаються.

 Я живу на місцеву соціальну допомогу, яка називається «пенсією». Переоформити свою українську пенсію не можу. Це треба їхати, стояти в чергах, платити гроші за проїзд. Ну не можу я кататися туди-сюди, не дає здоров'я. І попросити нікого – навколо такі ж старі та хворі, як я.

Знаєте, як це жахливо, коли швидка не приїжджає на виклик, кажуть: «У вас у районі стріляють, ми не поїдемо»? Ми й лікарів розуміємо, але й себе шкода.

Коли до найближчого магазину мені треба йти пів години з моїми хворими ногами, це не найприємніша пригода. Коли нікому не потрібен, ніхто тобі не дасть шматка хліба…