2014 року почалася війна. Ми жили ближче до центру Донецька, тому снаряди до нас не прилітали. Але жахливі звуки вибухів однаково долинали, тому ми боялися й ховалися в коридор – там не було вікон. Спали ми головою ближче до вікна, щоб, якщо раптом прилетить снаряд, осколки подряпали тільки ноги.

Через тиждень ми поїхали на Азовське море, але мої мама, тато і прабабуся залишилися в Донецьку.

Потім, коли ми вже повернулися, порівняно близько до нас розірвалися два снаряди. Ми живемо біля ДК імені XXI з'їзду (Ленінський р-н). Перший снаряд влучив прямо в тролейбус, у якому було багато людей. Тепер у тому місці поставили невеличкий пам'ятник з написом «Сумуємо».

У той час, як у тролейбусі гинули люди, ми спокійно вчилися в школі й не почули вибухи! Я не знаю, чому, але це так (може, була перерва).

Другий снаряд прилетів на вулицю Малахова. На той час уже з'явилися блокпости, і щоб проїхати на море або до прабабусі (вона живе в Новогродівці Донецької області), потрібно виїжджати о шостій годині ранку, щоб потрапити в точку призначення ближче до вечора. Тепер з'явилися пільгові черги, і завдяки моїй сестрі ми проїжджаємо набагато швидше, ніж раніше. Але я сподіваюся, що скоро все налагодиться.