Наумець Світлана, учениця Комунального закладу "Березівський міський центр дитячої та юнацької творчості" , гурток "Літературна творчість"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черненко Тетяна Дмитрівна

Війна. Моя історія

«Війна — варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це освячений борг, коли захищають батьківщину»

Гі Де Мопассан

Чи можливо розповісти про мою історію «війна», помістивши на двох сторінках білого аркушу паперу всю біль, переживання та внутрішній жах, що вирують у душі дитини-підлітка? Мабуть, ні. Війна - слово складається з п’яти букв, а скільки ж горя, сльоз, трагедій та болю в нім! У кожній маленькій букві – скалічене життя, зруйнована доля, плач матерів і дітей, смерть рідних та близьких. І ця пикуча біль залишиться у кожному назавжди – сивиною, зморшками, самотністю, жалобним чорним вбранням, фізичним та душевним каліцтвом, мовчанням від страждань.

О 3:40 ранку 24 лютого 2022 року розпочався відкритий воєнний напад росії на Україну. Написати країну-варвар з великої літери не можу, бо це не держава для мене, а місце, де жалюгідно коротають свій вік бузувіри-нелюди.

Моє життя, як і життя всього українського народу, в одну мить зламалося, тріснуло, розділилося навпіл, мов та стара глиняна таріль з українським орнаментом «вишиванка» з красенями-півнями посеред кольорових мальв, розмальована прабабусею, що мирно лежала у шафі в гостинній нашого будиночка.

Того пасмурного лютневого ранку мене розбудила розмова матусі з татусем, та тихий плач бабусі. З перших слів я почула слово «війна», але не зрозуміла його страшного значення.

Читати літературний твір або ж слухати теленовини про війну - це одне, а ось почути з вуст рідних та дізнатися про це самій, то вже інші почуття. Стан, що знерухомлює тіло, заважає спокійно дихати, мислити, говорити, поглинає відразу. Мої вуха уважно хапають кожне сказане слово, промовлене батьками. Підсвідомість не бажає сприймати біду, що трапилася з рідною країною.

В ту мить мені здалося, що я подорослішала на багато років. А ще я почула від тата, що він йде на війну. Спочатку, моє мовчання від новини, потім – мої незрозумілі сказані думки. Далі, усвідомлення того, що захищати свою родину, рідну землю та Україну – його обов’язок!

«А як же ми з матусею, сестричкою та бабусею без татуся?». «А раптом з татом щось трапиться погане?». «Що ж далі і як бути?». Перші тривожні думки промайнули швидко, розчинилися від заспокійливих слів матусі: про майбутнє моє та сестрички, бабусі; про те, що буде з рідними та друзями, сусідами, містом (народом та країною) далі.

І я зрозуміла: щоб жити – потрібно боротися та перемагати!

Вже пройшов рік жахливої війни, яка триває й досі. Сказати, що біль та тривога зникли, не можу. Кожного разу, коли чути гучне завивання сирени, моя душа завмирає, а на очі набігають сльози. Починає тремтіти тіло і думки на декілька секунд просто розчиняються у цьому істеричному звучанні попередження про небезпеку.

Спрацьовує лише самозахист – хутчіш йти у бомбосховище, як нас вчили. А потім, сидячи поруч з іншими людьми на лавці, я швидко телефоную членам сім’ї та запитую, де вони зараз та як їх справи.

Найкращі моменти для мене, це коли тато телефонує з передової. Чути його голос та усвідомлювати, що він живий і з ним все добре – ось найцінніші хвилини щастя, що замінюють мені бажаний подарунок. Думками я завжди з ним поруч.

Від’їджати за кордон чи у інше місто, де більш небезпечніше, планів та бажання у родини немає. Я продовжую разом із молодшою сестричкою ходити до школи. Матуся - працює та доглядає за бабусею, яка завжди чекає всіх дома.

А любий наш татусь, якого ми чекаємо із нетерпінням з Перемогою, виконує свій обов’язок – захищає від ворога неньку-Україну!