Родина маріупольців пережила жахіття війни двічі. Проте торік у лютому вони зрозуміли, що значить, коли з батьками виїжджають діти. Дорогою до Києва подружжя зустрічали людей, що віддавали гостям душу, і тих, хто забирав останню копійку. Проте у дітей уже не забрати відчуття тривоги під час обстрілів

Ми з чоловіком виїхали з Маріуполя до Києва ще у 2014 році, коли його перший раз захоплювали. Потім, коли побачили, що нібито все гаразд, повернулися додому. О п'ятій ранку 24 лютого торік почався жах, вибухи, які мене розбудили. Спершу захотілося відігнати страшні думки, не вірити, що таке може бути. Проте прокинувся чоловік, бо зателефонували батьки й сказали, що почалось. Я була у розпачі: діти ще спали, а ми не знали, у який бік бігти, щоб сховатися.

Ми стикнулися з побутовими труднощами, коли не стало світла, опалення, води — довелося чоловікові якось ходити до моря, щоб набрати води, а потім її фільтрували. Коли випав сніг, ми його топили, щоб була хоч якась вода. Були проблеми з харчами, і це пекло тривало майже місяць, за який ми не мали змоги виїхати.

Ми думали, що це скінчиться максимум за тиждень, як той жах, але не скінчилось, набирає обертів. Дорослі люди й ті дуже налякані, а про дітей немає й мови!

Нам здавалося, що ми це вже трохи проходили, і не очікували знову. Напередодні у новинах казали, що треба збирати тривожні валізи, але ми гнали страшні думки, й гадаю, я не одна така в усій країні. Ми думали, що це скінчиться максимум за тиждень, як той жах, але не скінчилось, набирає обертів. Дорослі люди й ті дуже налякані, а про дітей немає й мови!

Ми мусили вибиратися з Маріуполя; через атаку загинули наші рідні. У першу чергу виїхала я з дітьми, а мій чоловік приєднався до нас за місяць. Наразі у мене лишаються батьки у Маріуполі, батько онкологічний хворий, а я не можу приїхати й допомогти. Вибиратися з міста було дуже важко: околицями, половину шляху йшли пішки, бо мости були розбиті. У нас була одна валіза з документами й речами для дітей, щоб перевдягтися, бо про себе тоді я вже не думала.

На околиці міста нас зустріли знайомі й відвезли мене з дітьми до Черкас, а звідти ми повернулися до Києва, як тоді, коли вже тут мешкали. Поки ми йшли, я наказувала дітям дивитися лише під ноги, а не в боки, бо довкола все було розбомблене, й лежало багато тіл. Коли доросла людина бачить, як стільки людей лежить на вулиці, це одне, а коли це бачать діти — це дуже жахливо.

З людьми, які нас вивезли, а потім прихистили, ми були ледь знайомі, тобто ми втрьох жили взагалі в чужих людей. На той час у нас було замало грошей, а щоб дістатися Черкас, треба було дуже багато грошей. Коли по Маріуполю йшли через блокпости, то траплялися люди, які просто нашим дітям цукерки давали, а були й такі, що забирали останнє: золото, гроші — й ми віддавали все. Тож коли ми приїхали до Черкас, і нас прихистили просто так, то це було дуже приємно.

Зараз ми живемо у Києві. Я знайшла роботу, працюю. Найбільше ці події вплинули на наших дітей, бо вони одразу забиваються у куток, коли відчувають чужий сум чи тривогу. Ми вже працювали і з психологами, але не все так швидко долається, як хотілось би. Старшому синові дев'ять років, і він почав ходити до школи, а молодший ходив до садочка, але через тривоги дитина почала хворіти. А тим більше, коли вони у садочку сидять, а в цей час тривога, то вони гадають: спрацює ППО чи не спрацює — дитина лякається, а батьків поряд нема. Тож ми з чоловіком вирішили, що він не буде ходити до садочка. Йому цьогоріч до школи, а ми досі не знаємо, як він туди піде.