Я ще спала, коли зателефонував старший син, який був на навчанні. Він мені сказав, що стріляють, що почалася війна. Я спочатку нічого не зрозуміла.

До такої ситуації ніхто не був готовий. Ми чули про війну від дідусів і бабусь, але не думали, що самі її застанемо. Переживали, щоб вистачило харчування і щоб зберегти дітей і сім’ю. Це, мабуть, для кожного було найважливіше.

Були такі моменти, що навіть страшно було вийти надвір. Страшно було і засинати, і прокидатися. 

Страх було чути, коли воно над головою виє, і не знаєш, куди впаде. Я тихо читала молитву. А здавалося, що кричу на весь будинок.

Була нестача ліків і харчування, а так, слава Богу, все було. Помінялися життєві цінності. Найголовніше - це життя: своє, своїх дітей, своїх рідних. Я навчилася долати страх, щоб не показувати його дітям. Щоб вони не боялися.

Хочеться, щоб війна скінчилась якнайшвидше. Головне – щоб був мир. А все інше можна зробити і побудувати.