24 лютого 2022року я вдома спала. Найважче було ночувати і жити у подалі з дитиною під обстрілами цих покидьків! Найстрашніше було усвідомлення того, що я із маленькою дитиною не виживемо(я була впевнена що ми помремо) і при цьому посміхаючись, заспокоювати дитину, казати що все буде добре!

Страшно було згодом під обстрілами виїзжати з міста без їжі та грошей. Повна невідомість того, що з нами буде. Їжі майже не було. З нами ділилися сусіди/подружка.

Моя родина нажаль підтримує загарбників і наразі вони всі в россії живуть (мама, брат, та дві сестри).

Були моменти, які приємно вразили, це коли ми приїхали із Херсона до Умані(Родниківка) незнайома жіночка дізнавшись звідки ми забрала нас (майже за руку повела)) до себе додому і нагодувала, і прихистила, вислухала і підтримала.

До війни у мене була гарна робота, я працювала кухарем в ресторані та отримувала 23-26 тисяч гривень. Наразі я підробляю (прибираю квартири, кімнати)).

В мене є в'язана куртка/кофта, в якій я була, коли ми ховались і жили в підвалі, а у внутрішньому кармані зашита "та сама записка".