Перші ночі на початку війни всі рідні Світлани Миколаївни спали одягнені у ванній кімнаті. Коли обстріли селища посилились і пропав зв’язок, вони виїхали до більш спокійного міста

У мене є чоловік, двоє дітей дорослих і троє внуків. Ми з селища Комиш-Зоря. 

Я була вдома, нас десь о пів на одинадцяту почали сильно бомбити, потім після цього літаки літали прямо над хатою, потім гелікоптери літали. Було дуже страшно, ми постійно чули постріли. Всі спали одягнені. У ванній спали декілька ночей, а потім трохи звикли.

У нас третього березня стріляли, вбили людину, будинки зруйнували. Потім люди масово почали виїжджати після того, як ми дізналися, що в Бучі катували людей. І я виїхала до дітей у Запоріжжя. 

Самі великі труднощі – це коли стріляли, коли зв'язок пропав. Ми не могли додзвонитися до дітей. Страшно було, коли виїжджали. Ми їхали тринадцять годин, було п'ятнадцять блокпостів. Саме страшне – коли стріляють і ти не знаєш, куди тікати.

Я не можу зрозуміти, як можна стріляти наших дітей, людей. Не можу я зрозуміти, як так можна.

У нас голова громади дуже хороший. Він дуже допомагає зараз нашим жителям, й інші люди нам допомагають.

У всіх людей всі плани зіпсувалися, бідніші стали, проблем дуже багато. Дітей, звісно, жалко. 

Я слухаю, що розповідають військові експерти. Хочу, щоб війна швидше закінчилась, але думаю, що цього  скоро не буде. Хочу швидше поїхати додому, і щоб спокійно жили мої діти.