Я вчитель за професією, працювала з дітьми 44 роки, а на пенсію пішла в 64 роки, у 2012 році. Мій чоловік, Шишов Микола Михайлович, енергетик. 40 років пропрацював на Луганській ТЕС начальником зміни в котлотурбінному цеху. На пенсії з 1996 року. Є дочка, зять, онуки. Живуть у Харцизьку Донецької обл.

Життя до війни – це світлі надії, віра в майбутнє, зустрічі з друзями та родичами, відпочинок на озері Чисте, походи в ліс по гриби.

Думали, що так буде завжди. Ми любили й любимо своє місто, ми його частка і ніколи не зрадимо, адже місто з ім'ям Щастя – одне.

14 червня 2014 року в наше життя увірвалася війна. Ми з жахом вслухалися в залпи «Градів» і бозна ще якихось гармат. З жахом дивилися, як загорівся ліс недалеко від нашого будинку. Як сипалися шибки у квартирі. Дивувалися, як це могло статися. Чому нашою дорогою йшли колони танків і бронетранспортерів.

Приклеїли нам клеймо «сепаратисти». Ми до цього і слова такого не знали. Ми віримо, що живемо в Україні, ми – українці й нікуди не хотіли йти. А тепер хто ми?

Щоб побачитися з дітьми, нам треба перетинати два кордони. Якщо щось трапиться – вони навіть не зможуть приїхати. Ось так змінилося наше життя.

Люди похилого віку нікому, крім Гуманітарного фонду «Допоможемо», не потрібні. Дякуємо за підтримку! Я хвора на поліартрит, ходити важко, то мені з Гуманітарного фонду допомогли і матеріально, і навіть дали милиці.

Про що мріємо? Та, звичайно ж, про мир насамперед. Щоб повернулися у своє місто щастянці, щоб працювала наша ТЕС, щоб країна, нарешті, стала такою, щоб ми пишалися нею!

Ще втомилася всього боятися. Мрію про спокійне мирне життя.

Я за характером оптиміст і вірю в перспективи. Ось зараз працюю у складі творчої групи над книгою про історію школи №56, де будуть творчі роботи жителів міста. Мрію про прекрасне, адже, як писав Достоєвський, «краса врятує світ».