Будім Євдокія

Оріхівська філія №3 КЗ ОЗЗСО "Сузір'я" ОМР

"Війна. Моя історія"

Війна застала мене на лікарняному ліжку. Вночі важке передчуття стискало серце, тому перед світанком я взяла до рук телефон і побачила в чаті, як з’являється SMS від доньки з Харкова:

- Матусю, нас бомблять!...

- Як бомблять? Тікайте, доню!

- Куди? Всюди бомблять. Усі міста бомблять.

І декілька незнайомих телефонних номерів у повідомленні, а нижче:

- Якщо нас не буде, телефонуй за цими номерами. Ворог заходить у місто…

Холодний липкий відчай здавив усе всередині, мить – і я полетіла в безодню мороку. Свідомість покинула мене на певний час, не даючи зійти з розуму від відчаю, а коли морок розсіявся, телефон доньки вперто мовчав. Зв’язок увірвався. Секунди здавалися вічністю. Вони були невимовно важкими, гнітючими. Страшне усвідомлення свого безсилля не давало змоги розслабитися. Що я за мати, якщо не можу вберегти власних дітей від лиха? Чому не замість них страждаю під уламками будинку, що розлетівся камінням навсібіч і повільно осідає курявою та попелом за чотириста кілометрів від мене? Невже бомбардування мирного кварталу - реальність?

На щастя, обійшлося. Харків відстояли. Діти живі.

Потягнулися моторошні години в незрозумілому очікуванні кінця цього безумства, бо за декілька днів ворог уже скерував свою армаду й на наше беззахисне провінційне містечко Оріхів. Тільки прорахувався. Таким згуртованим воно ще ніколи не було. Місто готувалося до оборони, наївно сподіваючись, що можна буде зупинити нашестя пляшками з займистою рідиною. Місто не збиралося здаватись. Воно стогнало від розривів снарядів, гірко плакало над першими загиблими, ховалося в підвалах у тринадцяти-п’ятнадцятиградусний мороз, сиділо без води та світла, але не бажало бачити «визволителів» на своїх вулицях, не бажало віддати на поталу ані сантиметра землі. Його гнітила думка, що це звірство діється в цивілізованому світі.

Ворог намагався увійти в Оріхів, але так і не увійшов. Оскаженілі його атаки захлинулись, але ціна того занадто висока. Кожне зруйноване життя наших українців – то нестерпний біль. Бачити, як палає від фосфорного розсипу твій краєчок або від потрапляння ракети твоє житло – також нестерпний біль.

Сила духу оріхівців здивувала весь світ, але переважній більшості мешканців довелось евакуюватися, поступитися місцем військовим, бо вижити в тому пеклі було нереально. Танки, міномети, гради, стрілкова зброя поступилися КАБам, після яких залишалися вирви завширшки в двадцять і завглибшки в десять метрів.

Так ми стали ВПО – людьми, вирваними з корінням, що втратили все, крім власної гідності. Хто зрозуміє нас? Наш відчай? Нашу тугу?

А я, вчителька, стою перед гробом підлітка – однієї з перших жертв серед моїх учнів. Крізь сльози бачу знекровлене обличчя, схрещені на грудях руки, синій костюм… Як же личив йому, ясноокому, цей костюм за життя! Здавалося, саме небо відбивалося в його погляді й вабило до себе всіх однокласниць. Чому ж опущені віки й довгі вії нерухомі на юнацькій шкірі?

А над обличчям схилився згорьований батько, цілує востаннє холодного лоба й промовляє стиха: «Мама вдома чекає, синку».

Чи ж є слова втіхи, коли людина втрачає найдорожче – свою дитину?

Навколишній світ продовжує жити, і це дивує. Запоріжжя ще не зазнало того болю від утрати близьких, хоча вже почало здригатися від обстрілів.

Я ж за професією викладач, тому маю діяти, маю зібрати своїх учнів, що поспіхом тікали від смерті, рятувалися від «руського миру», кидали все, крім домашніх улюбленців. Мені треба вчити рідної мови цих беззахисних перед кривавим жерлом війни дітлахів, кожного ранку починаючи урок хвилиною мовчання, бо поки жива пам’ять, жива нація. І кожна дитина для мене – то скарб, то моя дзвінкоголоса радість. Виростуть учні і відбудують країну, але ж то буде дуже важкий шлях.

А кожної ночі я подумки повертаюся до рідного подвір’я, плачу над уламками скла, що розлетілися по вигорілому подвір’ю, дістаю з сумки ключі, відчиняю двері знищеного вщент будинку, торкаюся дорогих мені речей… І ніяка сила не зможе відібрати в мене тих ключей, що в одну мить виявилися непотрібними.