Дробот Мирослава, 11-г клас, Лисичанський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання — Мовчан Марина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Скільки страждань, емоцій, душевних куль здатне прийняти це слово. Світ нових технологій, у якому починають набирати популярності послуги IT-сервісів та мобільні професії. Справджуються передбачення фантастів, але негативні риси сучасного процесу також наявні. Зима готова прощатися, а ми вже на порозі, щоб зустрічати перші відголоски весни… але замість співу пташок та весняного пробудження, бузочку на деревах, ми отримали зовсім інший відголосок. Тонкий запах давно знайомого – Мордору.

Мені потрібно докладати зусиль, щоб зібрати кожен момент, не переплутавши його з іншими, і триматися за свої спогади, щоб не забути, як ти став таким, яким є віднині. Починається третій рік боротьби за право бути вільними, не обтяженими ярмом "ще однієї республіки росії".

Відправна точка мого дорослішання, морального зросту починається 24 лютого 2022 року. П'ята ранку. Вибух. Вібрація дзеркала у ванній. Мені запам'яталися слова моїх рідних, коли почала розповсюджуватися інформація про ймовірний напад: "Якщо це трапиться, я тобі обов'язково про це скажу".

Події розгортались дуже швидко. Я поїхала до своєї бабусі, бо вона мала глибокий підвал. Коли ми посеред ночі спускалися, то мені було спокійніше думати, що то просто холодне місце, де бабуся зберігає смачну консервацію.

Один з найважчих моментів початку повномасштабного вторгнення - коли вже неможливо було знаходитись в одному просторі з рідними. Напруга зростала. Ми з батьками пішли на прогулянку, щоб банально насолодитися холодним повітрям у надії на те, що воно подарує тверезість думок. Бачимо "Град", чуємо залповий вогонь. Артилерія стала для мене точкою, коли життя розділилося на до і після. Навшпиньках до моєї свідомості почав закрадатися страх змін, котрі починаються без моєї згоди.

Я сідаю на останній евакуаційний потяг, і 36 годин трясуся в потязі в безпам'ятному стані. Нашою зупинкою був Львів. 

Мій Львів. Чудовий, живописний, насичений запахом кави, шоколаду, карамельних цукерок. Найстрашніше те, що ці запахи не запустили кіно під назвою "Спогади". Банально тому, що запахи зникли. Костел Ольги та Єлизавети стояв і вражав похмурістю. Львів не був місцем для екскурсій. Він наповнився натовпом. Сірою масою, яка налякана, здатна затоптувати інших, незважаючи на "толерантність". Я відкрила для себе справжню тваринну правду, що наша поведінка, коли ми відчуваємо страх, нічим не відрізняється від загнаних у кут тварин.

Єдиним промінчиком були люди, які знаходилися на межі власних ресурсів. Могли стояти цілу ніч і були підтримкою людям, котрі вистоювали безкінечні черги. Люди самостійно готували частування для тих, хто був на порозі нового життя.

Світ біполярний і неоднозначний. Одні люди прийшли руйнувати моє життя, детально сплановане. Інші ж, навпаки, дарують віру у своє життя, що не треба зупинятись, потрібно діяти.

Переді мною відкрилася Польща, ненависна для Богдана Хмельницького, але така цікава для мене. Я вперше за кордоном, і перше, що бачу – намети для допомоги біженцям. Доброзичливі обличчя випромінюють бажання допомогти, мінімально зігрітися кавусею або чаєм. Щоб не романтизувати ставлення поляків до українців, я скажу, що багато хто відгукувався про нас скептично, навіть погано. Їх також можна зрозуміти: якщо до них урбанізувалося стільки українців, то втрачається ідентичність. Якщо ж дивитися з іншого боку, то що б вони робили на нашому місці?

Мені зустрілася чудова польська родина, котра допомогла з житлом, гуртками, та знайомила зі своїми традиціями, релігією тощо. Моя вдячність тим людям – безмежна донині.

Сила, яка допомагає рухатися далі – людяність. Як казав Генрі Девід Торо: «Немає такої дрібниці у житті, як доброта». Для багатьох це дійсно буде дрібницею, але відчувши, як вдячність і повага заполонила серце, віра в людей надала мотивації взяти життя у свої руки і продовжувати рухатися далі заради тих, хто не з нами.