Білоусова Дар’я, 17 років, учениця 11 класу спеціалізованої школи №115, м. Дніпро,

Вчителька, що надихнула на написання - Губаренко Інна Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого — день, який докорінно змінив життя кожного українця; день, який і досі наводить жах на багатьох людей; день, який крізь роки буде зазначатися в підручниках з історії як «початок повномасштабної російсько-української війни», початок відкритої російської агресії проти України.

Я добре пам’ятаю ранок того дня і вечір напередодні. Ось я говорю з бабусею по телефону і ми обговорюємо поїздку на море, у рідну Степанівку, якщо «той пришиблений нічого собі не надумає», на що я кажу: «Та ні, ти що, яка війна? Не може такого бути, ми ж не в тому світі вже живемо». Тоді я ще хворіла на Covid, тому жодних планів на наступний день у мене не було.

Аж раптом вночі в мене трапився напад якогось дивного для мене патріотизму, хоча патріоткою я ніколи, на жаль, не була. Я почала робити браслетики із резиночок — знаєте, ті, які були популярні років 5 тому — блакитно-жовті, і ця справа поглинула мене аж так години до п’ятої ранку. І коли я вже вирішила вкладатися,

о 5:35 почула це - свист розсіченого повітря. О шостій вже лунали вибухи, і я чула кожен із них. Мене усю охопив жах, почалася істерика, такого страху я не відчувала ніколи. Тоді й усвідомила - почалось…

Думки були різні, але загалом дуже і дуже песимістичні. Не було віри в нашу армію. Я думала, що нас дійсно «візьмуть за 3 дні», і наше положення буде гірше, ніж у рабів.

Той день докорінно змінив моє світосприйняття. Чимало часу пройшло вже, але з кожним тижнем ще більше усвідомлюєш, що цей світ не такий вже і хороший, і що

ніколи не можна виправдовувати людей, яких погано знаєш, особливо, якщо вони — росіяни.

Сім’я моя зреагувала дивно… Майже ніяк. Таке відчуття, ніби вони взагалі не боялися. Пам’ятаю, сиджу я на кухні, дивлюся новини, ридаю, тут заходить моя бабуся, і я їй одразу ж: «Ти уявляєш, війна почалася! Це кінець! Це просто жах!!» — а вона: «Ану вгамуйся, розвела тут!». Звісно, мене це дуже образило.

Мені дуже пощастило, що я родом саме з Дніпра, та ще й живу в такому місті, яке постраждало від російської агресії лише морально і не так агресивно, як інші. Дуже пощастило, що я не пережила такого жаху, як люди з Донеччини, Херсонщини, Київщини, Харківщини та інших зон окупації. На моє життя війна вплинула більше на підсвідомість, не скажу, що сам спосіб життя якось змінився. З’явилася підвищена обережність, підвищене почуття справедливості, дуже змінилося ставлення до інших людей, змінилися пріоритети. І, звісно, я вкотре була позбавлена щасливого дитинства, як й інші діти України. Ніколи не пробачу цього тим нелюдам.

За три дні я вже і сама перестала боятися, бо наші воїни чітко дали зрозуміти, що ворог не пройде! Вони показали приголомшливий результат, і я не можу не пишатися ними.

Наші захисники і захисниці повернули мені, та, мабуть, ледь не усім українцям, віру у майбутнє,

і це не може не радувати. Я була дуже здивована нашою силою, але, озираючись на історію України, це не так вже і дивно. Якби не ця міць, то нас би давно вже не було.

Сьогодні мир для мене — відсутність такого жахливого сусіда, як росія. Якби її не існувало, все було б зовсім по-іншому. Звісно, без війн не обійшлося б, бо це не завадило б світовим лідерам боротися за володіння світом, але наскільки ж легше було б нам, українцям, без російських репресій…