Селяни на півдні України потерпали від страшних обстрілів. Росіяни руйнували хати і вбивали мирних людей, зайшли в село як хазяї, ще й заявили, що прийшли визволяти

Почало щось гупати. Ми нічого не розуміли, а потім Велику Олександрівку почали бомбити і почали тікати. Діти сказали, що війна. 

В перший день війни у сусіднє село почались прильоти. Щось гупало. Дзвонила дочка з Каховки, потім – сестра з Миколаєва, казали, що бомблять все. До 24 травня ми були на місці, а потім і нас почали бомбити, ракети прилітали до нас у село. Тоді ми забрали дідуся, його сина і виїхали за 30 кілометрів, в інше село. 

Нам віддали старенький будинок на дві кімнати. Роботи було багато, бо два роки тут ніхто не жив. Ми все зробили в хаті. Є де їсти зварить, де спати, топимо газом, є туалет, плита. Ми економимо дрова - якщо газу не буде, щоб було чим топити.  Живемо. Газ, світло є, допомогу давали, а зараз не знаю, чи будуть давати. Живемо вчотирьох: чоловік, я і два інваліди: один лежачий, інший ходячий, але інвалід першої групи. 

Загинули сестра, внук і невістка. Біля них на дачі одна ракета розірвалась, а одна була нерозірвана. Їх з-під завалів діставали. Тіла онука і невістки забрали батьки невістки, а тіло сестри ми забрали сюди.

Не розумію, за росіяни нам бажають такого? Вони прийшли до нас у село, пройшли по селу, позаглядали і кажуть: «Ми прийшли вас звільняти». Я як розревілась і кажу: «Хлопці, нас немає від кого звільняти, нам і без вас добре жилось». Не бились і не стріляли, пройшлись по селу і вийшли. Саме більше вразило, що вони зайшли, як господарі. 

Приємно вразили хлопці наші, які рвались до перемоги, у яких в очах горіло натхнення. Вони нам казали: «Мамо, не переживайте, буде все добре». Вражає оптимізм наших жінок. Нашу українську жінку ніхто не  переможе - жінка наша все витримає, аби тільки дітей наших не чіпали і онуків, щоб живі були.

Багато людей виїжджали куди-небудь, тому що там свистіло, на голову падало. У сусідки вся сім’я сиділа в погребі. Між сараєм і хатою впало щось невелике – в хаті вибило всі вікна, шифер побило, кухню розбило і шматок стіни біля вікна вивалило. Це така сила була. Ми в погребі сиділи і думали, що нам по голові впало, а воно через чотири хати було. Це було 20-го, а 22-го ще більше почали вони бомбити. 24-го ми поїхали. 

Ми слідкуємо за кожним кроком наших хлопців. Думаю, що до нового року війна закінчиться. Бажаємо, щоб у хлопців сили вистачило, щоб швидше вигнати звідси окупантів. 

Найбільша мрія – бути в мирі, щоб швидше закінчилось жахіття і моя дитина повернулась з дітьми додому.