Мене звати Галина. Довелося змінити місце проживання через війну, звільнитися з роботи, виховувати двох дітей без фізичної участі чоловіка, який добровільно пішов захищати Україну. Він працював демінером у гуманітарній закордонній організації ФСД Україна, але вже 25.02.2022 пішов у Краматорський військомат. Після цієї дати ми не бачились 9 місяців.

У листопаді 2022 він був евакуйований з контузією і пораненням у Дніпро, де я і мала змогу його побачити і обійняти. Наразі він продовжує нести службу на передовій і досі.

24 лютого 2022 року вся сім'я ще спала вдома у Краматорську, почули вибухи. Шок. Чоловіку повідомили з роботи, що в них позаплановий вихідний. Діти залишились з ним вдома, а я пішла на роботу у Сільпо, бо займала адміністративну посаду і не могла допустити паніки серед персоналу через мою відсутність.

З дітьми в нас стосунки побудовані на чесності. Тож повідомили їм про початок повномасштабного вторгнення в перший же день. В сина виникло запитання, чому він не йде до школи, а сестра – до садочка. Також тато повідомив, що йде захищати нас і всіх українців.

6-річний син віднісся до новини про початок вторгнення дуже серйозно і зосереджено, сказавши, що буде за головного, поки тато не переб'є всіх москалів. А його молодша сестра сказала, що буде дуже чемною і буде його в усьому слухатись.

Найстрашніше – коли відбувся вибух у нашому кварталі біля Сільпо на бульварі Краматорському і син з переляканими очима швидко і спокійно взяв молодшу сестру за плечі і швидко вивів її у коридор, почав з нею гратися лего, щоб відволікти. Я була нажахана, моє серце розривалося від того, що мої маленькі-дорослі діти переживають таке жахіття і стрес.

А може, найстрашніше було, коли довелося покидати рідну домівку з маленькою дорожньою валізою. А може, коли чоловік не виходив на зв'язок декілька тижнів і згодом я дізналася, що він у госпіталі і я достеменно не знала, які в нього поранення.

Війна це жах! Син став лякливий і замкнений: ні з ким не хоче спілкуватися, про нові знайомства взагалі мова не йде. Донька не відходить від мене ні на крок. Зараз діти мають статус постраждалих від війни. Вони ходять до психолога на групові і індивідуальні заняття, відвідують школу та садок, різні активності. Я теж емоційно нестабільна, відвідую зустрічі з психологом для подруг військовослужбовців, плету маскувальні сітки.