Севостьянова Вероніка, 15 років, «Троїцький ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

Есе "Один день"

Я була зовсім мала, коли розпочалася війна. Вісім років – у такому віці діти мало що розуміють, я була не винятком. Дізнавалася про події за межами мого селища завдяки телебаченню та слухаючи рідних, але я не усвідомлювала масштабу війни. Мене насторожували зміни людей: з веселих робочих в похмурих воєнних.

Тоді я навіть не розуміла, що війна з себе являє, а розуміти почала, коли до нашої бабусі була вимушена бігти сім'я моєї двоюрідної сестри.

Вони тоді тільки купили квартиру, планували своє майбутнє в Донецьку, але всі їх мрії було зруйновано за одну мить. Коли сестра приїхала в моє селище лише з документами, тоді я і почала розуміти, що це «залякування» по телебаченню зовсім не залякування. Мені розповідали деякі моменти про війну, але я все-таки в дитинстві не надавала значення цьому.

Сестра розповіла спочатку про свої переживання з приводу того, що хоче побачити своїх друзів, ходити вулицями рідного міста, але вже через кілька місяців почала звикати до тієї думки, що не повернеться деякий час додому.

Через пів року життя в селищі Троїцьке сім'я моєї сестри переїхали в інше місто. Ми всією родиною мріємо, щоб вони змогли повернутися в тихе та спокійне рідне місто. Мені було тяжко бачити сумну сестру, бачити, як кожен день на вулицях звичайні люди змінювалися воєнними, бачити, як мешканці покидають свої домівки.

Саме моє життя змінилося теж не на краще, навіть фарби рідного краю зникали з кожним днем. Перед війною я бувала в Донецьку, пам'ятаю його вулиці, стадіон «Шахтар». Такі спогади не мають ціни, як і фотокартки з таких місць. Пам'ятаю, як мені було лячно від новин, у котрих говорили про введення воєнного стану, той час коли блокпости були майже в кожному селі. Та й досі їх достатньо в кожній області.

Мій рідний край також постраждав від наслідків початку війни: зменшення населення в районі, закриття промисловості. Троїцький район розташований на кордоні з Росією, мешканці району досі не можуть звикнути до цих змін. Багато проектів було заготовлено для розвитку селища, але все було забуто з моменту початку війни, дороги, котрі були в доброму стані, зараз й дорогами тяжко назвати, мешканці області навіть не знають про існування такого району, хоча раніше він був гордістю України. Це все дуже погано позначається на місцевих жителях та на самому районі.

Я вважаю, людям потрібно завжди прагнути одної речі – миру. Ті, хто побував на війні, особливо цінують мир. Під час війни страждають усі: і військові, і прості люди. Страждає також й економіка країни, що потерпає від війни. Мир на землі – це можливість жити повноцінним життям, навчатися, мандрувати… Тому мир на землі – найцінніше, що може лише бути.