Я проживала з батьками й сестрою в місті Оріхів Запорізької області. 24 лютого прийшла на роботу. Але через те, що почалася війна, то був мій останній робочий день. Я забрала трудову книжку, особову справу й пішла додому. Сподівалася, що найближчим часом ситуація стабілізується. Дорогою зняла залишки зарплати з картки й купила продуктів. Для цього мені довелося вистояти великі черги.

Ми виїхали в кінці квітня, бо тоді вже йшли активні бойові дії. Кілька днів до від’їзду ми сиділи у підвалі. По тижню не було світла й води. Дехто набирав воду з калюж. Магазини не працювали.

Тільки-но ми вийшли з речами з під’їзду – почалися обстріли. Засумнівалися: їхати, чи краще повернутися у підвал. Все ж таки поїхали. Чим далі від’їжджали від міста, тим ставало тихіше. Було незвично бачити багатолюдні вулиці Запоріжжя, бо в Оріхові останнім часом мало хто з містян потикався на вулицю – в основному ходили військові.

Найважче дізнаватися про поранення й загибель жителів рідного міста, про пошкодження житла. Від знайомих я дізналася, що у моїй квартирі відкриті двері. Невідомо, чи вибуховою хвилею їх відкрило, чи мародери зламали. Біля нашого будинку розірвався снаряд – залишилася велика вирва.

Чекаємо, коли закінчиться війна. Тоді ми зможемо повернутися додому.