Мені 34 роки. Я з Харкова. Займаю керівну посаду в банку. 24 лютого я мала виходити з лікарняного. Знаючи, що почалася війна, все одно збиралася на роботу, але мені сказали залишатися вдома і по можливості працювати дистанційно. 

У місті було неспокійно, але я трималася. Єдине, що вивело мене з рівноваги – це влучання в будівлю облдержадміністрації. Після цього ми з мамою прийняли рішення виїхати з міста. 

Дуже складно було знайти таксі, щоб доїхати до залізничного вокзалу. Нам довелося заплатити великі гроші. Ми приїхали на вокзал о восьмій ранку, а сісти на потяг змогли о сімнадцятій. Було дуже багато людей.

Ми майже добу їхали до Львова. Звідти вирушили у Варшаву. Коли я дізналася, що в Харкові стало тихіше, повернулася додому. Однак, тільки-но я приїхала – знову почалися обстріли. Я витримала місяць і знову виїхала у Варшаву. Ще через місяць керівництво банку запропонувало мені посаду в Полтаві. Я погодилася. Чоловік працює в Харкові. Приїжджає до мене на вихідних. Йому спокійніше, коли я тут.