Нечай Дмитро, учень 9 класу Березівської гімназії Любарської селищної ради Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олійник Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

Наше життя різнобарвне та різнопланове. Не завжди нам у ньому все подобається, але ми маємо приймати усі його випробовування і “сюрпризи”. Ще змалку мене навчали усім пробачати, не бути мстивим і ставитися до інших так, як би я хотів, щоб до мене ставилися. Як же можна пробачити наших катів?

Як можна жити далі, закриваючи очі на всі ті жорстокі дійства, що вони творили і продовжують творити на наші землі? Як можна пробачити тисячі загублених життів? Як??? Як я можу пробачити їм сльози моєї мами?

Війна дуже жорстоко торкнулася нашої сім’ї. Уже з перших днів мій вітчим пішов захищати наш край.  З того часу постійна тривога, сльози і безкінечні чекання дзвінка  поселилися в нашому домі. Дядя Вітя ( так я називаю свого вітчима) телефонував не  часто.

Спочатку він був на зачистці на Чернігівщині, а потім – Донеччина та Луганщина. У розмовах він мало що нам розповідав про себе, більше розпитував, як у нас справи.

Дядя Вітя завжди казав: “Якщо вам буде цікаво, то колись після закінчення війни усе розкажу, а зараз не можна”. Бувало так, що по два місяці він з побратимами не виходили на зв’язок - вони були на нулю. Змінити  їх не було кому, і зв’язок був відсутній. Ці місяці були просто нестерпними і безкінечними для нас.

Тішило те, що не було поганих новин, а це означало, що він живий. Через дев’ять місяців дядя Вітя вперше приїхав у відпустку. Вона тривала всього п’ять днів. Ми дуже раділи його приїзду, бо, нарешті, дочекалися нашої рідної людини.

Ми з братом були ще малими, коли наш тато помер. Через кілька років з’явився дядя Вітя. Своєю турботою і любов’ю йому вдалося стати для нас другим татом. Усі місяці його відсутності дуже хвилювалися за нього і старалися підтримувати маму.

П’ять днів відпустки минули, наче один день. А вже через місяць після його від’їзду до Лиману, до нашої оселі прийшли чоловіки у військові формі та вручили мамі сповіщення про те, що дядя Вітя зник безвісти.

Я дуже пам’ятаю той день: у хаті стояв плач і мамине благання: “Хоч би він був живий”. Таких днів було ще багато… Написання безлічі заяв і звернень, листів і повідомлень, постійні телефонні дзвінки про допомогу. Довгі ночі і дні невідомості здавалися роками – похмурими безкінечними роками, що несли лише холод і сльози.

Були свідчення, що мій вітчим потрапив у полон, але росія заперечувала цей факт. Лише через вісім місяців надійшло офіційне підтвердження Міжнародного комітету Червоного Хреста та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Святкова лінійка, присвячена початку нового навчального року, стала по-справжньому святковою.

Ми щиро радіємо, що дядя Вітя живий і повернеться додому, але, нажаль,  уже четвертий місяць  немає обмінів. Нам на невизначений час потрібно ще запастися терпінням.

Дуже віримо, що наша зустріч уже скоро відбудеться, що нам удасться “відігріти” нашого захисника. Із величезним бажанням зустрічі чекає мій трирічний братик, який усіх чоловіків, що йдуть повз наше подвір’я називає своїм татом.

Уже минув рік, як ми востаннє розмовляли з вітчимом… Кожна родина, яку зачепила війна, має свою історію. Історія ж моєї сім’ї саме така. Як можна пробачити чи забути все пережите?..