Лисенко Дмитро, 14 років,

Курахівський опорний заклад загальної середньої освіти № 5

Есе «День, коли для мене почалась війна»

Війна почалась раптово. Ніхто її не запрошував, але вона прийшла сама. 9 червня, коли все змінилося, мати тихо порається на кухні, батько сервірує стіл у той час, як маленький і беззахисний я несу тарілки до гостевої кімнати, вдаючи, що вмію літати. Мені здавалося, що нічого не може зруйнувати, знівелювати мою ейфорію, погіршити настрій чи посіяти страх в моєму серці.

Прибували гості, все йшло своєю чергою. Але це ненадовго.

Близько третьої години дня усі почули неочікуваний та такий неприємний звук. То були автоматні черги, одиночні вистріли з невідомої мені зброї та людські крики. Звісно, наші гості були в паніці, оскільки таке трапилося вперше. Усі почали збиратись, що не дивно. Наляканим тоді був кожен.

Того дня мене всадили попід найкремезнішою стіною і вмовили подивитися мультфільми. Я тоді не тямив, що трапилось. Однак про воєнні події мені було вже давно відомо.

З самого квітня мешканці мого міста з острахом дивилися в сторону охопленого боями Слов’янська. Учителі та батьки були ніби на ножах. Ми думали, що нас це торкнутися не зможе. Ми навіть не думали, ми молилися. Молився навіть той, хто не вірив.

І все ж таки, перші літні дні казали про зворотне. Як зараз я пам’ятаю, що червневу атаку пережити нам вдалося, а ось події липневі кожен член моєї родини затаврував у своїй пам’яті назавжди. 11 липня знову почали стріляти, ми вирушили до бабусі і дідуся, що жили за лічені хвилини до Донецька.

Найстрашніше було попереду, нічні обстріли змусили підстрибнути всіх. Дванадцята година, усі сплять, але не спимо ми. Маленька сестра впала в істерику, ніби передбачаючи щось таке, чому б ми точно не зраділи. Як тільки вона схаменулася, почалося справжнє пекло. «Гради» летіли. Кулі рвали повітря, не шкодуючи нікого на своєму шляху.

Ледве пережили той напад у підвалі та моментально ухвалили рішення їхати як можна далі від «червоної зони». За місце перебування усі одночасно обрали Добропілля, де жили наші куми. Проїхавши більше ста кілометрів, ми нарешті дісталися мети. Тоді ще не міг оцінити масштаби катастрофи, що коїлася на моїй рідній землі.

У новому місті все здавалося таким новим, цікавим, заворожуючим. Я пам’ятаю, кожен день пив лимонад, навіть не підозрюючи, що ніби щасливі поруч зі мною батьки лише удають задоволення. В думках у них лише одне – що буде далі? Страх перед майбутнім тоді був власний багатьом.

Батьківською новою метою стало Курахове. Місто, яке війна торкнулась лише економічно. Там все йшло так, як треба, але дещо, все ж таки, змінилося: хвиля переселенців обрушилась на нічого не підозрюючих курахівчан.

Переживши літо у великій домівці у Добропіллі, маленька однокімнатна квартира здавалася мені занадто тісною для семи людей. Щоправда, тоді вибору в нас не було. Вже тут я поступив у другий клас. Врятувало мене те, що найближча подруга пішла тоді зі мною.

Таким чином пристосуватися до нових умов стало легше. Проблеми виникали лише вдома, коли заняті батьки вимушені були допомагати мені з уроками, через що усі були знервовані. Дякуючи всім, кому можна, ми вибралися в просторішу квартиру та потроху пристосовувалися до нового життя.

Але все одно було складно жити, розуміючи, що ти не вдома, а твій дім зараз під загрозою знищення. Доклавши великих зусиль, мати поставила нам ультиматум, де було сказано, що ми будемо час від часу відвідувати рідне місто та родичів, що залишилися вірними рідній хаті.

Повертаючись до питання, як змінила моє життя війна, я можу впевнено сказати, що повністю. Я втратив друзів, рідне місто, можливість розвитку, оскільки до Донецьку дістатись було неможливо. Моя психіка була значно скалічена. На щастя, лише морально. Пережити усі події було дуже складно, а тим паче мені, дитині, що не повністю пізнала жахи війни.

Зараз, дивлячись новини, у кожного навертаються сльози, нам телеведуча сумним голосом повідомляє про ще одного загиблого.

Життя змінилося на 180 градусів, і кожен мріє про те, щоб знайшлися ще 180 градусів, і ми б повернули все на свої місця, і щоб все було добре. Щоб Донецьк і Луганськ знову стали процвітаючими містами, а люди нарешті змогли жити спокійно в оновленій, незалежній, європейській Україні.