Кубарєва Кіра

«Харківський ліцей № 2 Харківської міської ради», учениця 9-А класу

Вчитель, який надихнув на написання есе - Бакуменко Тетяна Іванівна

"Війна. Моя історія"

За тиждень до 24 лютого 2022 року ходили плітки, що почнеться війна. І всі школи, дитсадки почали проводити навчальні евакуації, готувались до цього всього. Але ніхто не хотів вірити, що почнеться це жахіття. Всі надії (чомусь) зникли...

Розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну. Війна стала тим днем, який змінив життя не тільки мені, але й багатьом українцям.

О 5 ранку я прокинулась від вибухів, в той момент, нічого не розуміючи, встала з ліжка, підійшла до вікна, а там... люди біжать з сумками, валізами у невідому напрямку. Беру телефон у руки, а там купа повідомлень від друзів. У розгубленому стані я швидко пішла будити свою молодшу сестру та маму. Ми швидко зібрались та з тремтячими руками почали дзвонити батькові, який захищає нашу країну з 2014 року. І він сказав страшні слова, які ніхто ніколи не хотів би почути: «Почалась війна». Зібравши все необхідне, ми швидко пішли в метро. Коли ми туди прийшли, звісно, там вже були люди. І була така картина: на підлозі сиділа дівчинка років чотирьох, а на її колінках лежала ще маленька дівчинка років двох. Мені настілки стало боляче від побаченого, що просто не можу описати словами. Початок війни, мені здається, що я запам’ятаю назавжди. Особливо ті 44 дні, які ми жили в метро... Пам’ятаю, як люди з різних станцій йшли пішки на вокзал. Або як приїжджали аніматори, щоб хоч трошки відволікти дітей від жахливого. Але ця розгубленість, нерозуміння, що буде далі, страх за близьких, страх за батька, який знаходиться на полі бою, не полишавав

мою свідомість! Коли з ним немає ніякого зв’язку, ти не знаєш, що з ним та де він.

Але одного разу татусь приїхав до нас, у метро. Це був найщасливіший день в моєму житті! Як же я страшенно зраділа, побачивши його! Обійми, сльози, радість; радість, що живий! І знову він пішов. О боже, мене знову охопив жах!

Але я з того часу багато-таки чого зрозуміла. Зрозуміла, що це жахливий період, що треба цінувати кожну секунду свого життя. Бо завтра ж може, на жаль, і не бути. Та кажу впевнено: «Дзуськи!»

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні!

Жити буду!