Я закінчила школу із золотою медаллю. Вступила до Донецького національного університету на кафедру теоретичної фізики. Через 5 років – червоний диплом на руках. Потім вийшла заміж, народила двох дітей. Отримала звання доцента. Покликали працювати в рідний вуз. Я збиралася йти далі в цьому напрямку — писати докторську дисертацію.

Моє життя було спрогнозоване й розписане до пенсії, але в 2014 році щасливому та стабільному життю настав кінець – у Донецьку почалася війна. Університет переїхав до Вінниці, а ми – до Запоріжжя, де й живемо донині.

Як і багато хто, ми виїжджали з Донецька на пару-трійку тижнів. Ну щонайбільше на все літо. Постріли були десь далеко, але я не могла заснути ночами. Панікувала. Тоді й зрозуміла суть піраміди Маслоу: коли базові потреби в безпеці не задоволені, все інше не цікавить. Бойові дії були далеко від нашого будинку, проте тривога не покинути мене ні на секунду.

Ми виїхали, коли ще йшли бої за донецький аеропорт. Зізнаюся чесно, мені було дуже страшно, тому моя родина прийняла рішення тимчасово виїхати з міста. Але ми досі не повернулися.

Мої родичі із Запоріжжя одразу ж запропонували переїхати до них, але я сказала, що ми краще відпочинемо на морі в Бердянську, а там буде видно. Із собою взяли валізу з літніми речами. Зрештою, ми відстрочили свою «відпустку» ще на два тижні, а потім ще. Доти, доки гроші не закінчилися. Загалом, два місяці потому ми переїхали до Запоріжжя.

Ми ще півроку жили думками про повернення, і навіть 10-річний син Андрій тільки через півроку життя в Запоріжжі пішов до школи. Але коли стало зрозуміло, що додому ми повернемося не скоро, питання роботи стало руба.

Моя подруга розповіла про гранти для переселенців. Зараз я вже розглядаю свій переїзд як можливість для чогось нового. І потрібно розуміти, що якщо Бог закрив двері, то він обов’язково відкрив вікно.