Криницька Валентина Сергіївна, 69 років:

 Я настільки Карлівку любила! Мені наче кращого міста ніде немає, тільки Карлівка. Один з одним хочеться побачитися, зберемося якогось разу, один одного заспокоюємо. Так і живемо.

 Криницька Ольга, 44 роки:

 Усе буде добре. Це блискавка, це гроза – так ось заспокоюю. Бабуся. Нерви у неї вже не в порядку. Вона боїться. Я намагаюся її заспокоювати, підтримувати. Ну а що робити? Кому зараз легко? Невідомість. Куди бігти і що робити? Куди, кого ховати? Ось це найстрашніше.

 Застала перший бій. У нас у дворі тут скільки вояків було. І в засідці сиділи в нас у городі. Потім підірвали в нас і заправку, і кафе. Це я вперше бій застала.

 Ми фактично бачили тільки вибухи й бігали по підвалах то до сусідів, то до церкви в підвал. Бабуся ж таки не спуститься в наш підвал, там треба по драбині. А в такий, де по сходах, бабуся ще сяк-так може сходити.

 Тут бомбили. Ми і ночували в цих підвалах, і їли, і все що хочеш. Це не життя, це просто існування.

 У мене тут був сарай. Згорів, мабуть, від осколків загорівся. Ми раніше і бичків тримали, і поросят, і курей, і качок, і баранчиків.

 Погано все це. Бомбардування, вікна деренчать. Заграву видно. Ми звикли до цього, так що вже нормально реагуємо. Ми вже знаємо, де вчення, а де стріляють.

 Нам нікуди їхати. Тут стільки прожили... Я сорок чотири роки. Бабуся 70 років тут прожила. Куди їхати? Уже звикли. Намагаємося якось вижити.

 Криницька Валентина Сергіївна:

 Хочу, щоб оте швидше все скінчилося, щоб моя рідня вся зібралась. Я вже нікого не можу побачити. Зателефонують коли – це одне. А оце скільки йде заворушка, нікого не бачу. Хочеться всіх побачити, усіх зібрати. І вже скільки залишилося того життя. Оце така мрія. Щоб усі живі-здорові були і побачитися.

 Криницький Максим, 11 років:

 Коли я виросту, я зроблю мамі дах. Більше поки немає кому, тільки я.