Маїк Софія, студентка групи 1-ІПЗ-22 Червоноградського гірничо-економічного фахового коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демчук Ольга Петрівна

Війна. Моя історія

24 лютого – це день, коли в Україні все змінилось, а саме почалась повномасштабна війна.  Це був сильний удар по нашій країні. Саме у цей день ми усі з вами зазнали перших ракетних нападів. Для мене ця війна стала великими змінами у житті. Моє світобачення кардинально змінилось. У перший день війни, я прагнула тільки одного, що б як найшвидше припинились обстріли і все налагодилось.

У ті тижні я не відчувала нічого. У мене не було ні позитивних, ні негативних емоцій. Було тільки відчуття страху. Я боялась.

Так і це нормально тому, що у такій ситуації ми опинились уперше. Був страх, паніка, незрозумілість. Але ми стали усі разом, бо ми усі це є одне ціле. У ті дні я не так боялась за своє життя, як за життя своїх близьких. Ми всі підтримували один одного, сподівались що це все швидко припиниться. Кожен ранок починався з новин. Було страшно заглянути у телефон, бо боялась знову прочитати про чергові обстріли і загиблих людей.

Це так боляче бачити, як страждають українці, наші з вами брати і сестри. Кожного дня обстріли, невинні люди, а головне малі діти, які загинули і дальше гинуть у цій страшній війні.

Моя родина дуже змінилась після повномасштабного вторгнення. Ми стали всі дружніші, і ми зрозуміли, що не потрібно падати духом. Потрібно усім разом триматися і ми вистоїм у цій війні, війні за волю і незалежність кожного з нас.  Також коли мій брат пішов на війну, кожного дня ми дзвонили і переживали за нього, але він був так позитивно налаштований. Він вірить, що усе буде добре тоді, коли ми будемо усі разом.

Для мене у цей час було найважче бачити те, як повертаються наші герої додому. Усвідомлювати те, що вони повернулись назавжди. І ці прапори на їх могилах. Це нестерпна біль, який неможливо забути. Сльози і біль рідних, загиблого героя, не зникнуть ніколи.

Після початку війни, з свого життя я викинула усе російське. Ні музики, ні мови, ні знайомств, нічого. Якби мене запитали: «Чи ти віриш, що буде війна?» , я б просто подумала, що ця людина навіжена. Перші два місяці було важко усвідомити, що у мене в країні таке страшне лихо. На третій місяць війни почалась окупація «Азовсталі». Це був складний час для всіх українців. Також страшно було дивитись на тих людей, хто повернувся з полону.

Боляче було бачити те, як наші воїни змінились. Багатьох не можливо було впізнати. Через ті всі знущання, що вони пережили. Важко було й тоді коли почались перші обстріли енергетики. Світла немає, холод, темрява. Було дуже складно коли ідеш по вулиці, і відчуття ніби усі вимерли.

І ти залишилась зовсім одна. Сірість, буденність , страх. Не було відчуття свят. Як б ти не хотів відволіктись, усе одно думка, що в країні війна не покидає. З часом я почала звикати і жити з війною. Це складно, але життя продовжується. Ми повинні бути сильними, допомагати армії. Збір коштів, волонтерство – це саме те, чим ми можем допомагати армії. Уже так набридло миритись і звикати до того, що в країні війна. Хочеться миру, що б усе в країні було добре і люди не знали лиха. Що б діти жили і раділи життю.

Сьогодні 269 день війни. Дивлячись на людей, я можу сказати важко усім. Головне не падати духом, вірити в перемогу і усіма силами наближати її. Для мене зараз надзвичайно складний період, тому що ти не знаєш чи прокинишся вранці чи ні. І це дуже лякає.

На завершення, хочу сказати, ми  маємо завжди пам’ятати і вшановувати наших захисників, героїв, бо заради нашого спокою і безпеки, десятки тисяч воїнів віддали своє життя . Кожен з них знав за що помирає, і повірте усі вони з гордістю говорили про те, що живуть в такій чудовій країні. Ми маємо пишатись ними, бо вони справді є героями.