Звичайний день, ми вийшли в школу. Доходимо до повороту нашого й потрапили під обстріл.

Почали обстрілювати зверху. До магазину ми дійшли, у магазині пересиділи. Закінчився обстріл – пішли в школу, годин дев’ять було. Зазвичай ми на вісім ходимо, а так на дев’ять, коли обстріли. Зараз іноді стріляють, іноді не стріляють. Переважно ми ходимо під обстрілами.

Буває, що треба йти в школу, але починають стріляти – телефонуєш, кажеш, що трохи пізніше підійдемо. Улітку влучив снаряд у школу, дах пробило.

Раніше був біля школи садок, можна було туди пройтися. А зараз для прогулянки треба їхати на Золоте або довго йти, а в нас зараз сніг, замети, не особливо поведеш дітей, тому вдома сидять, на домашньому навчанні. Книжки їм купую розвивальні. Удома намагаємося вчитися.

Коли починають стріляти, у вікно чутно. Вони: «Ой, мамо, бабайки стріляють». Це в них бабайки. Бояться. Якось на вулиці в нас кулі пролітали, діти злякалися дуже, навіть кричали. «Бабайки стріляють». Говоримо їм: «Усе нормально, до нас не потрапить». Заспокоюємо, що до нас не потрапить нічого, що в нас все буде добре, що все обійдеться. Ну більш-менш заспокоюються.

Було таке: в паркан між сусідкою і нами влучило. Діти вже спали, тому не особливо і зрозуміли, що було. А коли до нас залетів, нас тут не було. Тому вони не особливо знають, що таке, коли потрапляють поруч. Тут замість салютів обстріли.

З аптеками біда, треба в Гірськ їхати в такій ось обстановці. Зараз у мене двоє діток захворіли, нежить, кашель. Автобуси іноді не приїжджають. Складно дуже. Приїжджають до нас лікарі, але дають від температури, вітамінки, а від кашлю, від нежиті краплі – такого нічого немає.

Хотілося, щоб у нас були для дітей якісь секції з малювання, наприклад, і спорт якийсь. Щоб вони хоча б годинку-дві позаймались, відволіклися. А тут навіть у школі гуртків ніяких.

Хоча б вийти кудись, у парки, у цирк, щоб можна було відпочити, відволіктися. Це все недоступно. Найближче, де можна це зробити, це Лисичанськ, Сєвєродонецьк. А туди якщо переїжджати, квартиру треба знімати, шукати роботу там. Поки сиджу в декретній відпустці, але буду думати, може, будемо в Лисичанськ переїжджати, щоб дітей в цивілізацію перевезти, і у мене, може, тоді робота буде.

Дуже страшно за дітей. Кожен день стріляють. Невідомо, що буде через годину, через хвилину, може, і зараз будуть стріляти, тому боюся за дітей. Хочу поїхати.