"«Твій тато загинув» — злочини Росії проти мирних жителів Маріуполя"

Повномасштабне російське вторгнення для переважної більшості корінних мешканців тоді найближчого і найбільшого до лінії фронту міста, Маріуполя, було вкрай несподіваним. Подібний сценарій, коли лише за 2-3 місяці 90% інфраструктури буде вщент знищено, а кожен п'ятий мешканець загине через бойові дії, критичну нестачу медикаментів, гуманітарну катастрофу та холод? більше нагадує фільм жахів про апокаліпсис, ніж реальність, що випала на долю українського народу.

Історію виживання у блокадному Маріуполі, загибель рідного батька та колишнього чоловіка Буквам розповіли Вікторія та її син Даниїл.

Лівобережні райони міста першими зазнали найінтенсивніших обстрілів з боку окупантів. Проте більшість маріупольців, у тому числі й Вікторія з літніми батьками, перебували у квартирах та будинках — бомбосховища, підвальні приміщення заздалегідь не готували до повномасштабного російського наступу та бомбардувань.

“Зі сховищем одразу виникли проблеми. Ключі від нього були у якоїсь відповідальної людини. Пізніше, як виявилось, людина десь виїхала разом із цими ключами. Тому ми з сусідами з нашого під’їзду не могли взагалі відчувати себе у безпеці, перебували весь час у коридорах квартир. Я з батьками провела у багатоповерхівці, яка щогодини тремтіла від обстрілів і декілька разів горіла через прильоти, 58 днів”, — розповідає Вікторія.

Від лютого до квітня поміж багатоповерхівок у дворі жінки поховали 18 мирних людей. Дехто загинув від поранень та обстрілів, хтось — через критичну нестачу медикаментів, інші — від холоду та голоду. Саме так у власній квартирі помер батько Вікторії.

Пономарьов Борис Михайлович (31.01.1942 – 2.04.2022)

Борису Михайловичу на момент повномасштабного російського вторгнення було 80 років. Донька розповідає, що людиною він був спокійною та неконфліктною.

“Коли людина помирає через вік — це є нормальним і природним. Мій тато помер не від старості, а від тваринних умов виживання, від постійного холоду, від повної нестачі їжі. Так вийшло, що саме у нашої родини взагалі не було продуктів та запасів води. Ми голодували. В один день батько так хотів пити, що знайшов у квартирі бульйон, який варила мама близько місяця тому, перемішував його ложкою та якось споживав… На вулиці було -12, так само і в квартирі, а ще — постійні протяги, крізь темряву, адже темніло рано, а електроенергії не стало з початку березня”, — ділиться Вікторія.

Останні три дні перед смертю батько Вікторії перестав говорити, не міг навіть кивати головою, лише відповідав очима. 2-го квітня 80-річний чоловік помер у кріслі у власної холодної квартири. Бориса Михайловича ховали сусіди — у покривалі, у день його смерті, біля рідного підʼїзду.

З квітня “днрівці” займалась ексгумацією тіл, що були поховані у дворах Маріуполя. Сусіди Вікторії власноруч викопували могили та скидали мертвих, за наказом, самопроголошеної влади, у багажники та причепи. Чи перепоховали батька жінки, куди поділи тіла інших цивільних — окупанти замовчують.

“Я часто запитувала себе, чи дійсно це зі мною відбувається? Це був сюр якийсь. Моє місто перетворили на нескінченне кладовище. На автобусних зупинках лежали трупи чи шматки тіл, у дворах, на узбіччях. Скрізь. Гори мертвих. Психіка просто відмовилялася вірити побаченому”, — коментує Вікторія.

Син Вікторії — 17-річний Даниїл перший тиждень повномасштабної війни застав у свого батька — Олександра – на 2-ій ділянціу. Нині у тому районі від будинків залишились лише купи цегли.

2-го березня російська армія вкотре обстріляла житловий квартал в районі бульвару Меотиди. Внаслідок численних осколкових поранень батько Даниїла миттєво загинув.

Дудник Олександр Анатолійович (3.06.1975 — 2.03.2022)

Олександр, як розповідають Вікторія та Даниїл, був православним, викладав у коледжі. Під час повномасштабного наступу на місто російських військових зберігав спокій до останньої хвилини, допомагав цивільним.

2-го березня Данило із батьком стояли на ґанку коло підʼїзду. У районі, за словами хлопця, у той день було відносно тихо. Коли пролунав першийивибух поруч, Олександр штовхнув сина у підʼїзд, це, як виявилось згодом, врятувало життя Данилу. Через 10 секунд наступний снаряд залетів у двір, де, власне, і перебували батько з сином.

“Спалах. Ми впали. Тато прикрив мене від удару. Мене контузило. Я нічого не зрозумів, що відбулось. Я зайшов у квартиру, де ми жили. Дружина батька вибігла у двір, аби привести до його тями. Тато лежав та не рухався”, — розповідає Даниїл.

Данило лежав на дивані. Руки та голова були у крові. Дружина Олександра додому тоді не повернулась. Згодом зʼясувалось, що жінка теж попала під обстріл, коли кликала на допомогу й провела близько тижня у підвалі.

“Кров з мого тіла не зупинялась. Я почав відчувати біль й зрозумів, що болить у мене всюди. Я стукав до сусідів, просив про допомогу, а двері переді мною закрили. Звʼязку у місті тоді майже не було. Я намагався додзвонитись у швидку, яка вже майже не працювала. Я казав, що вмираю, на зворотній стороні слухавки відповіли, що треба до рани прикласти ганчірку. На екран телефону капала кров. Я додзвонився у військову санітарну частину, яка й доставила мене до лікарні. Це врятувало”, — згадує Даниїл.

Даниїл зазнав уламкових поранень в око, у печінку, шлунок та руку. У Маріуполі під час нескінченних обстрілів хлопцю у лікарні №4 зробили операцію. Медикаментів було обмаль, годували підлітка знайомі, що лежали з важкими пораненнями у сусідніх палатах.

“Найстрашніше — нерозуміння, де твої батьки, чи живі вони. В один день до лікарні прийшов друг мого батька й сказав: “Твій тато загинув”. Я не знав, як мені жити далі.” — додає Даниїл.

Батька Даниїла — Олександра — не вдалось поховати. Доля його тіла достеменно невідома рідним.

З початку квітня російська армія скидала авіабомби безпосередньо на корпуси медзакладу. Згодом персонал разом із пацієнтами розбігся, а будівлю лікарні було знищено.

7 квітня Даниїлу вдалось повернутись додому. Однак спершу хлопець навіть не впізнав рідний дім. Багатоповерхівка пережила 16 градових влучень у дах, танкові обстріли та дві пожежі від снарядів.

“Я не зрозуміла, що переді мною син, коли врешті його побачила — шрамна обличчі, гіпс на руці, худе тіло. У мене була істерія і шок, поєднанняабсолютно різних емоцій. Весь цей час я божеволіла буквально, не знала,де моя дитина й чи все з ним в порядку. Через сильні обстріли я навіть не могла вийти з підʼїзду, щоб шукати його. Про те, що мій колишній чоловік загинув, а мій син — покалічений, бачив це на власні очі, я навіть не могла здогадатись…”, — коментує Вікторія.

Даниїл, за словами Вікторії, не міг спілкуватись перший час. Підліток лише мовчав, зі скляних очей капали сльози.

Згодом самопроголошена влада Маріуполя евакуювала пораненого Данила у Донецьк, до “Республіканського травматологічного центру”, де хлопцю надавали медичну допомогу.

“На Даню вийшли, як вони представились, журналісти, російські воєнкори. На кону стояло життя сина, тому ми з Даниїлом вимушені були давати коментарі й зніматись у програмі, присвяченій Дню захисту дітей. Журналісти кричали буквально з екранів телевізорів, що таких серйозних поранень Даня зазнав через українську армію”, — розповідає Вікторія.

Через певний час донецькі хірурги направили Даниїла на лікування до Москви — родину санітарною авіацією доставили до Ростова, звідти літаком — до столиці РФ, де родина провела близько двох місяців у тихому терорі, без можливості вільно існувати або висвітлювати правдиву історію свого виживання у Маріуполі.

Нині Вікторія, разом з літньою матірʼю та сином, перебувають у Норвегії. Реабілітація підлітка й досі триває.

Станом на листопад, Даниїл пережив три операції на руці, пересадку нервів з ноги на руку, пальці якої частково не мають чутливості, хірургічні операції на оці, замість якого тепер – кришталь.

Історію  передано до Музею порталом «Букви»