Котляр Тетяна, вчитель ДПТНЗ «Жмеринське вище професійне училище»

 Війна. Моя історія

Тихий  світанок вибухнув вогнем,

Зима тоді тут все ще панувала.

І сипало не снігом, а дощем

Вогненного  смертельного металу.

Наш тихий, мирний сон десь зразу щез,

І мир залишився далеко там, позаду.

А всі святі дивилися з небес

Й здригались  в розпачі так тихо й  безпорадно.

Ну як це так не вчитись у віків?

Невже часи страшні нічому не навчили

Тих, хто собі дозволити посмів

Здолати  кулями й металом правди силу!

Світає в небі, вечоріє день,

Але життя згоріло й ледве тліє.

Немає в мене  мрій, нема пісень,

І світить сонце, та уже не гріє.

У темряві суцільній стало   видно,

(Тоді ж наскрізь видніється душа)

Як підло, як цинічно і єхидно

вчинила з нами дика та орда.

Чи страшно нам? Чи ми тоді боялись

Чужого миру, що несло війну?

Були у розпачі, крізь сльози ми сміялись,

Але не подались на чужину.

Бо наші воїни тримають небо й землю,

Такі величні й сильні, немов бронь.

Було сліз стільки, що гатити можна греблю.

Добре одне- хати тепер не скраю, осторонь.

У кожного свій фронт, він сокровенний.

Ми боремось за право жити на землі,

Благословеннній, рідній і стражденній.

До світла пробираємось у тьмі.

Добре, що ми згадали свою сутність,

Погано, що це сталось у вогні.

Відчули ми , що в мови є могутність,

Це також зброя, що обтяла крила тій брехні.

Тому я мови рідної  навчаю,

Розказую правдиво, хто ми є!

На  дике і чуже я не зазіхаю,

Лиш повертаю те, що наше споконвіку, що своє!   

Ми знаєм все, ми бачим нашу долю.

Співають діти в укриттях пісні.

Ми дуже важко здобуваєм волю,

Ми наче в мороці, ми наче уві сні.

Але ми впевнені: ми сильні, переможем

Нам допоможе Бог, нам світять сонце і зірки.

Однак забути цього - ми не зможем

Цей біль із нами завжди,  навіки.