До війни Світлана втрачала свідомість від одного вигляду крові. Коли син потрапив на розтяжку, моментально забула про фобії та кинулася його рятувати. З того часу вона допомогла багатьом. Війна забрала близьких і звичний уклад життя, а пережити втрати допомогла онучка, яка потребувала турботи. Тепер життя налагодилося, але нечасті вибухи все ще лякають.

У нас, у Станиці Луганській, перші бомбардування почалися 1 липня 2014 року. Ми були вдома. Усе вибухало, ми не одразу зрозуміли, що відбувається. Порахували, що в той, перший день війни, було випущено 60 снарядів. Потім через день чи два підірвали потяг. Було таке відчуття, що в нас і голови відірвалися – така сильна хвиля була. Це дуже страшно.

Після цього всі миттєво повтікали, залишилося лише кілька людей. Бувало, вийдеш на вулицю – пустеля, а тебе від тиші ніби до землі хилить. Життя зупинилося. Звикнути до цього не можна. Потрібно було зорієнтуватися, що робити.

Виїхати ми не могли, тому що в нас був син із психічним захворюванням, мамі 80 років, вона ледве пересувалася будинком. І двоє онучок з нами. Меншій на той час був лише рік, її батьки забрали, а старшій – 10 років, вона всю війну була з нами. Із втратою близьких я втрачала й сенс життя, якби не онучка, не знаю, як би все це пережила. А так була в турботах. А ще дуже дякую моєму чоловікові. Я ніколи не думала, що він буде таким відданим своїй родині.

До війни я не переносила вигляду крові, могла навіть свідомість втратити. А 2014-го в мене син пішов у ліс і потрапив на розтяжку. Він дорослий вже хлопець був, я його просила не ходити, попереджала, але не догледіли, коли він пішов. У ту мить не знаю, звідки сили бралися, переламала в собі страх, розуміла, що потрібно щось робити. Перший, кому допомогла, був син Олексій, а потім я багатьом людям допомагала.

Чотири місяці ми провели без електрики, без води. Добре, що в нас «журавель» залишився на колонці. Там усі, хто міг, ходив качав воду. Залишилися ми й без фінансів, адже робота вся була в Луганську. У липні 2014-го чоловік, який працював там на заправці, приніс останню зарплату. А я в пекарні працювала до червня. Бабусі пенсію припинили давати, і ми залишилися практично без засобів до існування. Виживай, як можеш. Спасибі, що город є.

Війна змінила мої погляди. На все дивишся по-іншому. Раніше думав про роботу, будинок, щось придбати, ремонт зробити... А зараз думаю, що життя треба любити, воно буває коротким. І якщо я раніше дивилася воєнні фільми, то зараз не можу. Адже навіть якщо далеко лунають вибухи, здригаюся. Мрію, щоб нарешті все закінчилося, і ми жили нормально, як люди. Щоб спокійна душа була за дітей, за онуків, щоб у них було гарне майбутнє, щоб вони змогли твердо стояти на ногах.