Сергій Ілліч бачив, як захоплюють будівлю облдержадміністрації в рідному Луганську. Під час походу міськими вулицями завжди помічав низину, щоб сховатися в разі раптового обстрілу. Їхати з міста не планував. Поїхав на весілля до дочки, а повернутися додому вже не зміг.

На моїх очах у Луганську захоплювали обладміністрацію. Потім було кілька вибухів, але пострілів не було. І після цього виїхав перший потік. Люди роз’їхалися, як у відпустки. У той час ще вільно ходили потяги й автобуси.

Після того, як 30 травня 2014-го захопили міліцію, було затишшя, а потім почався обстріл, з’явилися якісь великі формування незрозуміло звідки. Я бачив вибухи. Коли йшов містом, заздалегідь шукав місце, де сховатися в разі обстрілу – шукаю очима ямку або заниження без бруду, щоб впасти й відлежатися.

Тоді ж починалася активна фаза війни, обстріл із гармат. Знайомі сиділи у ванних у квартирах, не висовуючись. Осколки літали, шибки. А мені в той час потрібно було їхати до Києва на весілля до дочки. Я про всяк випадок зібрав літні речі, узяв необхідні документи, і ми з дружиною поїхали.

Коли їхали Донецькою областю, я боявся, що потяг потрапить під обстріл. Канонада була поруч. А назад поїхати я вже не зміг, залізниця потрапила під обстріл. Як були в літньому костюмчику і з документами, так і залишилися. Досі так і живемо.

Повернутися назад я не мрію, одна мрія – про власне житло, і радість: за цей час народилася онучка, корінна киянка.