Тривалий час я жила в Дніпропетровській області, потім довелося переїхати в Донецьку. Тепер знову живу в Дніпропетровській області. Працювала. У мене двоє дітей. 

У 2014 році довелося пережити обстріл, вилетіли всі вікна. Я сиділа за перегородкою. Дивом вціліла. Людей повбивало на вулиці. 

24 лютого 2022 року я прокинулась рано, ввімкнула телевізор. Якраз Президент оголосив, що розпочалася війна. Всі в розпачі. І ми вже й очікували цього. Великої несподіванки для мене не було. 

Все складно. У мене хворі ноги. Я ходжу з паличкою після інсульту. Хліба довго у нас не було, води, світла. Все готова пережити, аби тільки війні прийшов кінець. Я не думала виїжджати, але мене переконали. Я одна, всі виїжджали. Я замовила таксі, взяла сумку і приїхала в Курахове. А звідти нас вивезли до Дніпра. Там була релігійна громада, де нам допомогли. Потім – сюди, у Жовті Води. 

Шокувала підступність наших ворогів. Вони казали, що в українців стріляти не будуть. А вийшло з точністю до навпаки. Я ніколи не думала, що будуть нас обстрілювати ракетами. 

Було дуже приємно, коли нас евакуювали: нас так добре зустрічали, годували! Столи ломилися від їжі. Я була здивована і зворушена. Можна було брати одяг, їжу – все безкоштовно. Уважно ставилися. Я прямо аж плакала. І в Дніпрі зустріли. І годували прямо ресторанною їжею. Я була дуже приємно здивована. Я навіть не вірила, що таке може бути. І кожному з собою давали печиво, яблука. Це були моменти, які зігрівали душу. 

Я зараз з сином у Жовтих Водах. Хочеться повернутися додому. Квартира у нас ціла. З одного боку шибки вибиті. А з нашого - ні. Магазини розбиті. 

Як на мене, має відбутися щось незвичайне. Як у Велику Вітчизняну американці і англійці відкрили другий фронт, і ми перемогли. Так і тут. Мені здається, що буде перелом, і Україна переможе.