2015-2016 роки були найстрашніші. Ми всі переживали, ховалися під ліжками, де завгодно...
Наше покоління вже розрізняє: це 120-ка впала. Уже ми знаємо, які падають снаряди. Це дуже важко.
Ми боїмося цих снарядів. Ми пережили 25 січня 2015 року. Тут падали «Гради». Думали, та й досі думаємо, що будиночки складаються по цеглинці, коли йдуть ці сильні снаряди в них. Вони начебто не в село, але все віддається поруч, ідуть сильні здригання.
Страшно... Хвилюємося, щоб швидше війна закінчилася, щоб наші діти жили в спокої. І діти, і внуки, і люди похилого віку, та й усі.
Ще до війни мені потрібно було робити операцію на нозі. Але в Донецьку це коштувало дуже дорого, а з третьою групою інвалідності багато не назбираєш. Нам потрібно було купувати вугілля, харчуватися. Я жила з двома дітьми, дочкою і сином. Вони були ще маленькі і потрібно було їх якось годувати.
Одразу великі депресії через те, що я не могла... Зараз уже звиклася, що я нормальна повноцінна людина, я себе не вважаю інвалідом. Спілкуюся, чим можу, тим і допомагаю своїй мамі, хоч я інвалід. За нею потрібен догляд дуже сильний.
А тут потрібно і таблетку, і швидку допомогу викликати, і їсти піднести. Дуже важко, звичайно, але ми потроху даємо собі раду. Їй погано без підтримки, тому що обстріли відбуваються щодня, хвилювання постійні.
Моя мама пережила Велику Вітчизняну війну. У неї дитинство у війні і старість у війні. Як їм спати? Ми тільки у фільмах чули про ту війну. А вони прожили в дійсності. І знову ця реалія до них повернулася. Цього не можна допускати. Треба, щоб наші мами, тата, бабусі, дідусі доживали старість у спокої, у мирі.
Якщо не буде цього слово «треба», не може бути нічого!