Уранці ми встали. Дітей, як завжди, о сьомій годині збираємо до школи. Поїли, попили чаю. Вони тільки почали виходити з дому – один бубух. Це подалі. Потім ближче. Раптом чуємо сильний гуркіт. Потім дізналися, що в сусідню дачу влучило, це на наступній половині вулиці, в нас ледь людину не вбило.

Дітей ми поховали по підвалах, а самі пішли подивитися, що там сталося. Вийшли з хати, глянули – ніби диму немає. Просто розкидало з уламками дошки, шифер, камені. Люди були живі.

Істерика була в нашої молодшої дочки: крики, писки, верески. Молодший син теж істерив, його було неможливо заспокоїти.

А старша дочка із сином були якось зосереджені, що це — війна, і це треба прожити, якось витримати себе й молодших, підтримати матір.

Тут, у Миронівському, живе старша сестра. Чому б і мені тут не спробувати? Тихо, спокійно. Бувають бомбардування. Але нічого, другий рік уже тут проживаємо. Стали переселенцями, будиночок придбали.

Нам не вистачає в цьому селищі народу. Мої діти хочуть на танці ходити, на футбол. А в мене можливості такої немає, щоб наймати щоразу машину або таксі, й везти їх. Це треба дати 150-200 гривень тільки туди і назад.

У молодшої доньки й сина була істерика

Я кажу їм: «У мене немає можливості вас катати». Коли є можливість, коли хороша погода, ми йдемо пішки або беремо велосипеди та їдемо на Миронівку. Там відпочиваємо, парком гуляємо. Вони там займаються з друзями, у футбол хтось грає, хтось у волейбол, баскетбол, хто в басейні буває. А зараз, узимку, вони сидять просто вдома. Дочка старша хотіла піти в музичну школу, але це далеко.

Основна частина мого життя – це мої діти. Вони довіряють мамі, розуміють маму й підтримують. А решта все потихеньку прийде, само собою.