«Життя було, а зараз нема»

Світлана Целінко, 75 років

Тут нічого не було, жодного дерева. Ми збудували все своїми руками. Будинок потихеньку будували, дерева висаджували. Для нас це дуже цінне. Але зараз він розвалюється, тріщини. Усе потріскалось, у трубу влучило, скло сипалося. Страшно.

Дочка тут жила до миті, доки не почалася сильна стрілянина. Ми з нею ховалися в підвалі, і потім втрьох її звідти витягали.

Вона інвалід першої групи. Стрес стався – і вона припинила ходити. На візку тільки може пересуватися.

Лікарні, пошти, автобусів тут немає, тому я змушена була її перевезти до Маріуполя. Тому що там можна хоч викликати лікаря додому. А сама щотижня їжджу до Маріуполя, адже їй потрібні ліки, продукти. Стою на дорозі й голосую, щоб підвезли.

У неї ще під час пологів церебральний параліч визнали. Із двох років робили їй операції, подовжували сухожилля, щоб вона могла ходити. Три операції вона перенесла. Стала ходити, але з паличкою. Щороку ми її у водолікарню клали, лікували постійно, возили по санаторіям, коли була можливість.

Коли ми її витягли з підвалу, вона навіть говорити не могла, такий із нею стався стрес. А потім, коли я її звідси вивезла, вона не змогла й ходити. Сіла у візочок, і все. Із тих пір уже чотири роки вона на візку.

Був шок, тому що розривалися снаряди, буквально в сусіда в дворі розірвалося. У нас усе скло вилетіло. Страшно було, дуже страшно.

Коли ми сюди приїхали, тут і ферми були, корів тут 200 або 300 штук було, в кожному дворі було по корові. Свинарник, тракторна, гараж був, школа працювала, пошта, тобто життя вирувало.

Тепер пошта не працює, автобус не ходить. Раніше щодня автобус приходив до нас. Гараж по цеглинці рознесли, ферми теж немає, нічого немає. Школа ще стоїть, але вона закрита, ні вчителів, ні учнів. Життя було, а зараз життя немає.

Залишилося тут, може, чоловік 50. Двічі на тиждень привозять нам хліб у магазин. Слава Богу, привозять нам воду. Була підводка маріупольської води в кожен будинок. Після того, як були вибухи, щось там сталося, маріупольська вода не надходить. А у нас тільки один колодязь на все село, де є питна вода. У дворах, на жаль, в криницях вода гірка, пити її неможливо.

Влучило кудись, тріщина по всьому будинку пішла, вибило скло. Ми вставляли заново. Наша сусідка сміється, коли я говорю, що ось тут мені щось треба зробити. Коли люди дізнаються, що це Лебединське, кажуть: «Жінко, що ви нам голову морочите». Тобто сюди ніхто не хоче приїжджати навіть за гроші.

Ми доживаємо. У мене турбота зараз тільки про доньку, а собі – тільки, щоб не злягти. Якщо, не дай Бог, я зляжу, якщо ноги не ходитимуть, то доньці буде дуже погано. Так що бажаю собі довше бути на ногах.

Дочка Інна:

Тут дуже бахали. До підвалу сходи не для мене зроблені. Лежачи мені треба спуститися та лежачи треба піднятися. І потрібно, щоб нагорі хтось був і знизу хтось був, щоб я не впала та не скотилася, як з гори.

Коли сильно бахали, всі по підвалах ховалися. Ракети літали, вибухало. Коли спочатку не знала, що це, у вікно подивилася, а тут купа ракет, ніби новорічна ялинка літала над нами. Це спочатку мене не торкнулося, а потім мене вже перелякало дуже.

Я б рада встати й піти хоч із паличками, але вставати треба вчитися, треба робити це під контролем. Я все сама, і перу, і прибираю, і навіть мию підлогу, хоч на візку. Я собі поставлю відро, перекочусь куди мені треба, потім відставляю та починаю робити.

А мрія в мене завжди одна – щоб ходити.