«У нас ями глибиною з мій двометровий зріст. Я не знаю, що це за ракети»

Дружина Людмила Дядькіна:

Війна... Я, чесно кажучи, взагалі не думала ніколи, що я в XXI столітті переживу це все. Це страшно. Лягаєш спати і не знаєш, що буде завтра, що буде через хвилину. Нестабільність у всьому. Переживання за дітей у першу чергу, щоб були і здорові, і ситі.

У підвалах ми були, там дуже холодно. Усі на підлозі, один на одному, на бетоні. Важко дуже, неймовірно.

Ми стрибали до себе в підвал. Періодично Вова піднімався, чоловік мій, узяти які-небудь продукти, щоб дітей погодувати. А коли ставало більш тихо, ми піднімалися додому. На ніч спускалися в підвал, тому що страшно дуже. Щоб дітей не хапати постійно серед ночі. А коли були сильні вже влучання на нашій вулиці й на сусідній, то за можливості бігли в бомбосховище.

Це страшно, особливо з маленькими дітьми. Це не передається, напевно, словами. Це зрозуміє тільки той, хто пережив це все. Тоді не думаєш ні про що. Швидше б, щоб сховатися в затишне місце, щоб було тихо й безпечно для своїх дітей.

Матвія я брала, притискала до себе – і бігли. Середню – тато. Старша сама бігла. Бігли, поки тихо, щоб по дорозі не накрило нічим. Страшно, звичайно. Коли вже в бомбосховище приходили, тоді мені ставало спокійніше.

Діти маленькі, молодші особливо ще не розуміли. Старша, звичайно, боялася. Вона при кожному вибуху до мене прибігала, обіймала. Каже: «Мамо, страшно». Ну я, звичайно, її заспокоювала. Кажу, що це далеко, що у нас все буде добре, до нас не долетить. Але дитина, звичайно, переживала. Жахливо в її віці, починаючи з середини літа, по підвалах, по бомбосховищах сидіти.

Я дивилася на дітей і думала, що сил моїх немає при кожному вибуху бігати в підвал. Думаю, пора ставити крапку, щоб діти могли жити не в страху. Ми з чоловіком поговорили й вирішили поїхати. Чули, що розселяють. Сподівалися на Господа Бога, принаймні, гірше не буде, ніж ми пережили там.

І приїхали сюди, звернулися до виконкому у Святогорську. І нам добрий чоловік написав номер телефону, дав адресу табору. Ми зателефонували – за нами приїхали. Саме тільки починав табір приймати дебальчан, розселяти.

Потрібно облаштуватися, дітей оформити в садок, у школу, знайти роботу. Дай Бог, налагодиться все, мир буде.

Чоловік Володимир Дядькін:

Раніше падали снаряди, але вони щонайменше Дебальцеве зачіпали. Люди не так боялися. Коли мінометні снаряди, осколки, то можна лягти на підлогу, у будинку перебувати. А коли «Гради» летять, від будинку залишається один фундамент.

Показували в Горлівці, як там бомблять... Там пошкоджено асфальт, шибки випали. А у нас ями з мій зріст двометровий і чотири метри в діаметрі. Я не знаю, які це ракети падають на будинок, він руйнується цілком.

Ступор. Не знаєш, що робити. Страшно їхати кудись або сидіти. І як бути? Діти маленькі. Хочеться взагалі закрити очі та прокинутися... Не віриш, що це настало, ніхто не думав.

Ми виїжджали влітку, коли був штурм Дебальцевого. Перебували в сусідньому селі перед Артемівськом, у Луганському. У лікарні жили. Потім повернулися всі люди, ніби почалося життя мирно відновлюватися. Думали, що буде все нормально. Перемир’я укладалося, але фактично його не було.

Уже не працювали підприємства. Після того, як на Водохреща обстріляли Дебальцеве, повідпускали всіх, і нічого не працює. Є райони, що лежать трупи і не вивозять із приватного сектора. Або люди вмирають, тому що бригад лікарів або тих, хто засвідчить смерть, немає в місті.

Важко виживали з дітьми, це не передати, дуже важко. Відчуття – страх постійний, руки тремтять. Не знаєш, чи виживеш ти, що буде з дітьми, як?

Був понеділок минулого тижня. Ми сиділи в підвалі. Снаряди рвалися. І ми вже не знали, може, там нас і поховають. І вирішили: хай буде, що буде. З усіх боків, незрозуміло звідки снаряди сипалися і ракети, «Гради». Світла не було вже тиждень, ні води, нічого. Маленькі діти в мене. Був ризик, що могли по дорозі обстрілювати. Але співвідношення ризику було виправданим – або врятуватися або померти там.

Це попелище. Навколо свого будинку я бачив згорілі будинки, від яких залишився один фундамент. Осколки ці, шибки в будинку в себе теж бачив, людей, наляканих у шоку, дітей наляканих. Це жахливо.

Коли ми виїжджали, нам фінанси дозволяли. Автобуси не ходили, нічого. Тоді ще не вивозили, волонтерів не було. Ми сіли на таксі знайомого, доїхали сюди, дісталися під снігом, змучені.

Я підтримую зв’язок через одного свого друга. Він ще влітку в Одесу поїхав, живе, працює. А його мама залишилася, вона нікуди не хоче їхати. У мене собака залишився, вона стежить за ним, годує. Поки, начебто, цілий наш будинок, але вчора так бомбили, що вона ні вчора, ні сьогодні нікуди не могла вийти з бомбосховища.

У будівлю в шість поверхів, де бомбосховище, неодноразово влучали ракети, воно вже згоріло. Але бомбосховище ціле. Люди сидять без світла, без води. Ми хоча б у приватному секторі, у нас там криниця, можемо вилізти, набрати поповзом, а в бомбосховищі ні криниць, ні водопроводу, нічого.

Зараз у душі в нас розгубленість. Ми не знаємо, як жити тут, вічно в таборі не проживеш. Дітям треба вчитися, в дитячий садок ходити, мені працювати, утримувати сім’ю. Тут знаходитися вічно не зможемо, але не віриться, що додому ми повернемося. Роботи там немає. Навіть якщо будинок буде цілий, як там жити?

Тримаюся за рахунок своїх дітей, дружини. Заспокоює надія на краще.