Тихоновська Анна, учениця 8 класу Харківського ліцею № 62 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гряник Людмила Григорівна

«Війна. Моя історія»

24 лютого я прокинулась від стукоту у двері моєї кімнати. Я майже відразу прокинулась, відкрила двері і побачила розгублену матусю. Вона забігла до кімнати і вигукнула: «Почалась війна!». Звичайно, ця фраза, ще тоді майже нічого не значила для мене. Я сказала щось невиразне і пішла у ванну кімнату. Хвилини через три, я все зрозуміла!

Незадовго до цього люди, почали говорити, про повномасштабну війну. Але багато хто казав, що нічого не буде і не треба хвилюватися. 

Я вибігла з ванни, підбігла до мами і спитала: «що ми будемо робити?» Вона нічого не відповіла, носилась по кімнаті, шукала якісь документи і збирала речі. Тоді я подзвонила бабусі, щоб спитати як вона себе почуває і чи знає вона, що почалась війна?. Вона спокійно відповіла мені, що знає і збирається варити суп. А ще порадила мені не хвилюватись, і про всяк випадок, спокійно зібрати усі необхідні речі. А ще спитала чи не чула я вибухи рано вранці? Я дуже злякалась, почувши слово вибухи! Відповіла що не чула, бо дуже міцно сплю.

Частково зібравши речі я підійшла до вікна , щоб погладити свою кішку, яка сиділа на підвіконні, і вперше почула дуже гучний вибух! Я злякалась, відразу побігла до мами. Я навіть не зрозуміла що це було, бо ніколи в житті не чула вибухів. Мама намагалась мені, щось пояснити. Але я нічого не чула, була в шоку , від того що це насправді зі мною відбувається! І не знала як мені на це реагувати.

Наступні вибухи були тихіше, але лякало те, що ти не можеш знати коли буде наступний і наскільки близько!

Мама домовилась з бабусею, що ми прийдемо до неї, бо вона живе на першому поверсі, а це безпечніше і набагато швидше можна спускатися у підвал.

Коли мі з мамою йшли до бабусі, я чула розмови людей про війну, ракети і вибухи і у мене на очах з'явилися сльози! Коли ми, стояли в бабусиній кімнаті, у мене вже була істерика. Я не могла перестати плакати, бо почала усвідомлювати, що просто можу не прокинутися завтра. Бабуся завжди казала мені: «що плакати це для слабких, а я не можу нікому показувати, що я слабка». Але тоді, мені було все одно. Я відчувала себе дуже слабкою, бо нічого не могла зробити в цій ситуації.

Ввечері, як тільки я трішки заспокоїлась, ми почули дуже гучний вибух. Я майже моментально зірвалась з дивана, схопила маму за руку, вибігла у під'їзд і злетіла зі сходів у підвал. Там було багато маленьких дітей і їх батьки, які не могли їх захистити. Мені стало їх дуже жаль! Я не витримала і знов заплакала.

У перший день війни я вперше відчула як я люблю життя, і як сильно я не хочу його втрачати. Цей день я запам'ятаю на усе життя до найдрібніших подробиць. Війна - найстрашніше, що може трапитись!

З кожним днем я вже менше плакала, але мене все одно не покидала паніка і страх. Але найстрашніше , що ці відчуття були постійними і я була не в змозі їх побороти. Я постійно думала про те, як сильно я люблю своїх рідних і як я не хочу їх втрачати!

Приблизно через місяць від початку війни, дивлячись на те як мій стан здоров’я погіршується, мій дідусь вирішив терміново поїхати зі мною до Німеччини. Мені було дуже важко полишити усіх своїх рідних, але я вірила що це все скоро закінчиться і ми усі знову зустрінемося.

Зараз я вже більше року знаходжусь у Німеччині і дуже сумую за Україною. Я зрозуміла, що в українців інший менталітет. Тут усе по іншому і мені не вистачає відчуття дому. Можливо тільки зараз, я зрозуміла вислів «Ти по-справжньому цінуєш щось лише тоді, коли це втрачаєш!».