У нас снаряд розірвався прямо у дворі. Пів будинку знесло, яма залишилася глибока. У нас на кожному кроці напівзруйновані будівлі. Коли стріляють, єдиний шанс вижити – бігти до підвалу. Там усе готово на чорний день, є дрова, вода, світло, ліжка. Буває так, що ми сидимо – перестають стріляти – ми йдемо додому – стріляти знову починають. І ми повертаємося до підвалу.

Але не всі встигають сховатися. Нашу сусідку на півдорозі до підвалу поранив осколок. Крові було багато, аж на стінах. Ми викликали швидку, а нам сказали, що ніхто не приїде, бо стріляють. Але все закінчилося добре. Її доставили до лікарні, там вона пробула три місяці й пролікувалася.

А в серпні 2014 року під обстрілом у дворі загинули відразу сім людей, одна з них моя подруга. У сховищі після того нам довелося просидіти 24 дні. Після такого в мене почалися проблеми з ногами. Виразки лікую вже більш ніж рік, але ходити поки не можу.

Чоловік і дочка померли, інші діти поїхали якнайдалі від війни. Одна радість у мене тепер – весільна фотографія. З чоловіком ми прожили разом 43 роки.