Галатенко Евеліна, 10 клас, Гнідинський ліцей імені Петра Яцика

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клименко Любов Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мабуть не такого чекаєш у своєму дитинстві як те, що відбулось 24 лютого 2022 року. Та ніч була безсонною та страшною. Мої батьки склали план дій у випадку нападу російської армії на нас. Особисті речі моя мама склала заздалегідь. В те, що можливо почнеться війна взагалі неможливо було повірити, а те, що й справді почалась війна взагалі неможливо було сприйняти.

Перші вибухи у Києві пролунали близько 5-ї ранку. Через невеликий проміжок часу на вулицях з’явились колони військових машин, котрі їхали у напрямку військових частин.

Вибухи продовжували лунати. Розгублені люди виходили з будинків зі своїми речами, щоб якнайшвидше виїхати у безпечні місця. Я з мамою і татом також намагались виїхати з міста. Шалені черги з машин на автозаправних станціях ускладнювали проїзд на дорогах. Увесь час поки ми їхали в авто до будинка бабусі та дідуся лунали гучні вибухи. Нічне небо час від часу спалахувало з різних сторін.

Ми трималися, я намагалася не плакати, вірила в те, що наші військові чинитимуть опір російським військам.

В дорозі мама телефонувала нашим рідним людям та знайомим, щоб вони теж виїжджали з Києва, але не змогла їх переконати. У подальшому вони опинились в оточені російських військ. Ми постійно тримали з ними зв’язок, допомагали порадами, підтримували їх.

Все це допомагало рідним та знайомим залишитися живими.

Перші два тижні війни були дуже складними та страшними. У вікно було видно російські гелікоптери, а також ракети, які з шаленим свистом пролітали низько над нашим будинком. В магазинах зникли продукти, а там де були продукти, було неможливо їх купити, розрахувавшись банківською карткою. Так склалося, що в нас гроші були саме на банківській картці, а продукти неможливо таким чином придбати. Добре, що в такий важкий час люди почали ділитися продуктами та речами й з нами поділилися також. Кожну ніч ми спали одягнутими, щоб вразі вибуху чи руйнування будинку не замерзнути на вулиці.

Надовго зникало світло і будинок швидко ставав дуже холодним, а коли світло з’являлось ненадовго, будинок залишався холодним. Так пройшло декілька місяців.

За цей час я помічала як змінювались знайомі нам люди. Деякі змінювались в кращу сторону, деякі в гіршу, але здебільшого люди намагались допомагати один одному. Навіть незнайома нам людина в черзі поділилась продуктами з нами, котрі закінчились в той момент у продавця. Такі вчинки людей давали мені віру й надію на краще і я зрозуміла, що ми не самі залишаємося в складних обставинах під час війни.

Моя родина теж допомагала людям, які потребували допомоги та тим людям, які мусили переїхати з дуже небезпечних міст.

Особисто я зрозуміла, що навіть дрібні побутові речі бувають дуже потрібні іншим людям більше, ніж мені. Ми почали збирати та віддавати свої речі, городину і все те, чим могли поділитися з іншими у такий важкий для всіх нас час. 1000 днів війни особисто мене зробили більше відповідальною. Зараз я з більшим розумінням ставлюсь до складних життєвих ситуацій інших людей, не лише словом підтримуючи, а й допомагаючи.

За ці 1000 днів війни я завжди була вдячна нашим військовим та всім іншим людям за захист, більшість яких поклали своє життя, героїчно захищаючи усіх нас. Наші люди неймовірні, допомагаючи інколи останнім один одному в такий важкий час. Я пишаюся нашими людьми за їх волонтерські вчинки.

Якщо ми будемо єдині, то все це допоможе дійти до нашої перемоги. В єдності ми завжди будемо непереможні й сильні духом люди.

Я вірю в перемогу України та в те, що настане мир й закінчиться ця страшна війна. Люди зможуть повернутися не лише до своїх осель, а й найголовніше до своїх рідних людей та обійняти їх.