Фісенко Анастасія, 11 клас, Харківський ліцей № 36

Вчитель, що надихнув на написання есе - Назарова Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я впустила війну в свою свідомість, і вона майже 1000 днів наповнює мене емоціями. Переживши страхіття, попередні покоління хвилювалися,  що війна може повернутися, знову можуть загриміти гармати, танк зімне пшеницю на лану, а сини залишать матерів і коханих. Ми, молоде покоління 21 століття, про війни знали лише з історії та літератури, а тепер ці жахи змінилися на звичайні щоденні новини, телерепортажі, на повсякденне життя. Саме у такий час випробувань і проявляються як найкращі, так і найгірші людські якості. Одні здатні до великих звершень, інші ― на низькі вчинки.

Я пишаюся людьми, які обрали світлу дорогу ― жити для інших.

У літературних творах українських воїнів зображено як високо шляхетних, мужніх, сильних, і сміливих воїнів, які вірні своїй батьківщині й готові захищати її до кінця. І зараз я бачу з новин, як молоді хлопці гинуть у тяжких боях, стають каліками, захищаючи нас, рятуючи наше життя.

Я вражена сміливістю, коли голими руками зупиняють танки та БТРи, виходять на мітинги в окупованих містах, бо покірно мовчати не вміють.

Я пишаюся волонтерами, які привозять, як і до лінії фронту, так і до звичайних людей ліки, одяг, продукти харчування, вивозять людей із окупованих територій, забирають поранених і везуть у лікарні. Лікарі мене вражають найбільше, бо ця мирна професія ― мій майбутній вибір. Медичні працівники: фельдшери, медсестри, лікарі є справжніми героями, іноді працюють навіть в окопах. Не всім вистачає операційних, оперують в важких умовах. Мають секунди, аби врятувати життя. Навіть під час атак та обстрілів вони допомагають і рятують життя кожної людини. Але ж не тільки медики, солдати й волонтери нас рятують. Кожен українець на своєму фронті самовіддано воює за свою країну як журналіст, хакер, кухар, водій, митець, учитель.

Бо як сказала сучасна українська поетеса Ліна Костенко: «Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом».

Страждають не тільки наш народ, невинні люди, а й браття менші! Я розумію, нам всім нелегко, але вони заслуговують на людяність, не можна кидати їх на свавілля долі. На світі ще залишилися небайдужі люди! Наші воїни, рятувальники, ветеринари й звичайні люди, завдяки добрим серцям у складний час допомагають тваринам не жалкуючи кормом, невеликою увагою, теплом, навіть ліками.

Дуже полюбляю тваринок, і дивлячись на те, що вони мають шанс вижити ― це гріє серце й душу. 

Браття менші, зокрема собаки, допомагають бійцям на фронті; у порятунку цивільного населення, завдяки дресируванню з боку людей; та самих песиків ― гарному нюху, з метою знайти небезпечні бойові припаси та знешкодити їх.

А природа? Вона теж страждає… Ще більше страждає, ніж колись. Через токсичні гази, які випускають снаряди. Земля розколюється через ракети, КАБи ворожої держави.

Моє серце болить, душа  розривається, коли бачу, що моя країна ― Україна в сльозах, крові й муках. Я хочу бачити нашу Україну щасливою. Я хочу бачити мир на нашій багатостраждалій землі.

Сьогодні весь свідомий люд нам всебічно допомагає, ми об'єднані як ніколи в одну сильну й непереможну націю, ми всі молимося про мир. І я вірю, що наші щирі молитви будуть почуті. Шана нашим захисникам і захисницям, Вони ― наша Перемога, надія на придушення жахливої війни, наші брати, сестри, батьки та інші родичі.

Робімо кроки до Перемоги разом! Віримо в ЗСУ! Скоро це все закінчиться справедливим миром, і всі рідні, які воювали за нас на фронті, повернуться до своїх сімей.

Разом ми відбудуємо нашу неньку Україну, вона буде як новенька, буде спокійно розквітати. Всі знову будуть жити у спокої та мирі на рідній землі. Наш ворог зазнає поразки, агресор буде покараний. Ніхто ніколи не зламає українській народ. Традиції, мова й звичаї в нашій свідомості. Як написав Павло Чубинський: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

З любов’ю до України. Україна навіки жива! Слава Героям!