Озарчук Олеся Євгенівна, 16 років, НВО - Ліцей НІТ, 10-Б клас

Сауляк Анна Максимівна, класний керівник

Для багатьох Українців життя стало на паузу 24 Лютого 2022 року. Минуло рівно 230 днів з того, як Росія вторглася до моєї країни. Рівно 230 днів, як Українці намагаються продовжувати жити, незважаючи на щоденні обстріли по всій державі. Минуло 230 днів з початку, але мурахи по тілу й досі, коли згадуєш перші дні.

24 лютого я прокинулась з думками про школу та планами на вечір. Як звичайно встала з ліжка й почала збиратися до школи, але коли вийшла з кімнати я зрозуміла, що щось не так. Мої батьки були схвильовані та налякані. Тоді тато сказав, що почалася війна. Росія напала на Україну, і в багатьох містах були прильоти, люди прокинулись через звуки вибухів, а деякі вже навіть не прокинулись. І далі все, як в тумані. Був тільки страх та нерозумміння, що робити далі. Дні йшли, і ми намагалися жити далі, але ситуація ставала гострішою з кожним днем. Було страшно лишатися вдома, і тато вирішив відправити нас закордон. І коли я стояла на вокзалі і прощалася з татом та рідними, які лишаються, я почала усвідомлювати, що це початок чогось невідомого і страшного. Що наше життя перетворилося на постійні переживання, що ми більше не зможемо повернутися до минулого та спокійного життя. Всю дорогу закордон, я провела у роздумах та сльозах. В голові було дуже багато думок та питань, чому все сталось саме так? Я не хотіла приймати той факт, що моє життя перевернулось, і що я їду закордон не у відпустку, а шукати прихисток. Тоді дуже боліло серце за рідних, та була люта ненависть на тих, хто прийшов та забрав наше щасливе та безтурботне життя.

Найбільше було боляче, за те, що я далеко від рідних. Це перший раз коли я так надовго розлучилася із татом та родиною. В Україні ми жили недалеко від родичів, тому часто ходили гуляти, й на всі свята завжди були разом. Я звикла до цього, але цьому прийшов кінець. Тепер моя родина розкидана по всьому світу, і ми підтримуємо зв'язок лише завдяки інтернету.

Сьогодні наш ранок починається однаково. Із дзвінка до батька, та читання новин. Ми намагаємося бути постійно на зв’язку та підтримувати одне одного. І за цей час, ми зрозуміли, що важливо цінувати та навіть дистанційно піклуватися одне про одного.

Минуло 230 днів, як Українці не живуть, а просто існують. І я не є виключенням. В мене почалось нове життя закордоном, я намагаюсь відволікатися та продовжувати жити. І якщо днем це виходить, я навчаюся та дізнаюсь щось нове, то ввечері після прочитання новин, повертаюсь до розколотого стану. Я вражена, що у 21 столітті може бути війна. Така сурова, жорстока справжня війна. І я ніколи не думала, що дізнаюсь це на особистому досвіді. Із вникненням у новини, з'явилось багато думок та лише одна єдина ненависть. Ця ситуація повністю перевернуло життя багатьох людей. В нас усіх змінилися думки, цінності та погляди для життя. Чесно кажучи, раніше я не замислювалась, над питанням < Що означає мир для мене?>, але сьогодні я твердо можу на це відповісти. Мир для мене, без війни, коли я чую навколо себе дзвінкий сміх, а не звуки вибухів та сирен. Коли рідні всі здорові, а саме головне живі. Мир, коли я можу мирно засинати, та спокійно прокидатися, нічого не боячись. Мир, це сім’я у повному складі. Коли ви разом відпочиваєте, а потім я зустрічаюсь з друзями та гуляю під мирним небом в Україні. Це коли ви всі свята зустрічаєте разом. Мир, це коли ти будуєш плани та мрії, і вони перетворюються у реальність.

Минуло пів року, а ми намагаємося жити далі, та очікувати спокійне та мирне майбутнє. Всі чекають коли закінчися цей жах, і ми всі повернемося до дому. Я вірю, що ми відбудуємо нашу Україну і будемо жити, ще краще ніж жили раніше. Я впевнена, що ми переможемо, бо народилась в видатній державі, де самий сміливий та незламний народ. А сміливість має тільки два кольори : жовтий та блакитний. Це кольори миру, свободи та незалежності. Я вірю, що все буде добре.

Все буде Україна!