Сім'я у мене невелика: я та дружина. Мені 29 років. Ми з Дружківки, зараз у Києві.

Перший день війни був досить тривожним, тому що нам не було до кінця все зрозуміло. Та й взагалі, був шок від того, що це могло статися. 

Дякувати Богові, наше місто не було окупованим. Були маленькі, локальні проблеми через руйнування та обстріли. Місяцями води не було в місті, і треба було вигадувати, де її знайти, поки місцеве керівництво не налагодило постачання.

Для мене було приємним шоком, що в Україні можуть згуртуватися навколо спільної проблеми. А ще я в перші дні спостерігав, як будуть розвиватися події, а коли зрозумів, що ніхто з керівництва країни не збирається тікати і здавати нас, то це спонукало мене до більш рішучих дій. А загалом наш народ – неперевершений. 

Нам довелося поїхати й залишити зону комфорту. У нас було все: дім, робота, друзі, куми, родичі. А зараз ми роз'їхалися по різних кутках. Батьки на заході України. 

Війна може закінчитися в будь-який момент. Але на різних етапах – із різними наслідками. Така моя думка.

Я не будую планів на майбутнє, бо розумію, що в будь-який момент може прилетіти ракета або «Шахед», і всі мої плани вже нікому не будуть цікаві. Ситуація нас спонукає жити сьогоднішнім днем і не дуже перейматися тим, що буде завтра.