Бублик Захар, 8 клас
Новоукраїнський навчально виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад загальноосвітня школа І-ІІ ступенів»Чорнобаївської селищної ради Черкаської області
Педагог, що надихнув на написання есе: Толочна Оксана Іванівна

Війна. Моя історія

Кожен з нас знав про відносини України з росією. Кожен з нас знав про окупацію Донецька, Луганська, Криму в 2014 році. Але ніхто з нас не був готовим до того, що сталося 24 лютого 2022 року.

То був лютий. Ще з січня були новини про те, що конфлікт України з росією буде загостреним ближче до лютого. Першою датою було 16 лютого, тоді ж був і День Єдності. І не було жодних моментів, що зазначали б саме на 24 число. В день 23 лютого були думки про те, що цього загострення загалом не буде. Бо ж такий день для росії не має бути зіпсованим якимись діями в Україні.

Але 5 ранку 24 лютого, стала відліком кінця світу для мене. Цей день мав би бути звичайним. Але термін “звичайний” закінчився на моменті ранку, який зовсім не був добрим. Було найбільше переживання саме за рідну людину, брата Ігора, який проживав в Харкові. В той день, мій брат так і не зміг виїхати з міста. Страх підсилювався з новинами сильної атаки на східні території. Все було в страху. Мамині сльози, постійні відеодзвінки з братом - подальші дні були в відчуттях хвороби й безнадії. В будинок брата влучила ракета. Я подорослішав в один момент. Не дивлячись на мамині прохання, мій брат жив в закладі харчування, де раніше працював і готував, розвозив їжу на блокпости та в дитячі будинки. Так тривало до середини березня, поки брат не виїхав з Харкова.

Трохи стало легше з приїздом Ігора, але повного заспокоєння й не сталося. Згодом ситуація притупилася саме в моєму збудженому стані: так, було страшно, але це не мало сильно лякати й зупиняти. Ударами було те, що східні території й досі атакували й факт Каховської ГЕС, знищення дачі рідні з Києва й розуміння почуттів одного з рідних і його не зовсім етичними бажаннями щодо загарбників.

Багато з наших людей до мобілізації пішли добровольцями. Якщо не армія – то були на блокпостах, замінюючи спокійний сон в своїй домівці спостереженням на блокпості.

Й навіть зараз є справді переживання за солдат як до рідні, і найбільше переживання саме коли вони приїдуть. Промовчу про неадекватну поведінку як цивільних, так і військових, можливо від алкогольного сп’яніння, можливо від власних поглядів. Цю неадекватну поведінку все ж вийде виправдати. Бо воєнний – людина в чорній кімнаті. В цій кімнаті немає жодного світла, і разом з цим відкриваються для воєнного всі страхи. Разом з ними людина живе, а коли відкриваються двері зі світлом які говорять тобі вийти, ця людина не готова, бо не знає наскільки цей світ змінився. Війна ніколи не міняється, але міняє людей. Кардинально.

Не можливо сказати, наскільки змінилось наприклад моє життя, якщо не життя рідних, співгромадян. Є лише відчуття до і після.

Одного розу я переглядав фільм “Апокаліпсис сьогодні“. Завжди було відчуття того, що самі реалістичні фільми все ж вигадане, не справжнє. Але навіть з атмосферою війни в В’єтнамі ти прекрасно бачиш ці муки, ці страждання й той факт, що справжній ти вже втрачений.

Саме створення фільму має за собою багаж кошмарів, гірше тільки суть фільму, цей шлях падіння простої людини, який і зараз лякає. Цей фільм не більше про війну, як про головного героя, але головний герой є прекрасним прикладом зламаної людини через війну.

І після того, як ти увібрав в собі емоції головного героя “Апокаліпсису сьогодні” та прожив так само частину свого життя в такому нескінченному траурі, ти розумієш все це шалене бажання миру у всьому світі.