Я проживаю в селі Качкарівка Бериславського району, пробула там всю окупацію. До війни у нас звичайне мирне життя було. Працювали, онуків ростили. Поки не прийшли загарбники.

Ми з подругою збиралися їхати машиною у Берислав, але вона мені подзвонила і прокричала в телефон, що війна почалася. І тут я почула вибухи і гул ракет. Але ж ми поїхали, бо нам потрібно було терміново їхати, а потім ще під обстрілами забирали з Берислава сина подруги, яка працювала у лікарні і сама не могла виїхати.  А там вже були обстріли. Важко згадувати. 

Діти з онуками поїхали, а ми всю окупацію сиділи там. Буквально позавчора приїхали до дочки в Кривий Ріг на онуччин День народження. 

Якраз вчора обстріляли наше село і наш двір обстріляли, кришу позносило двері і вікна порозбивали. А перед тим дрон прилетів до нас у двір, розбив машину і вікна.  

Зв'язку ж у селі немає, ми в пункт незламності ходимо, дзвонимо і розмовляємо. Але виявилося, що і туди сьогодні прилетіло поруч: повилітали вікна в пункті.

Дуже важко виїжджати. Нас зять під обстрілами вивозив. Ми обіцяли, що обов'язково приїдемо до онучки на день народження. Ось, побачились, і будемо повертатися назад. Хоч і стріляють, і все, але дім є дім.  Плануємо їхати, хоч діти й не пускають. Ми ж усе там кинули: свій дім, своє хазяйство, своїх котів, собак.

Привозять нам гуманітарну допомогу: і хімію, і харчі. Дали гроші на брикети для опалення, «буржуйки» давали, в кого не було. Та хоч би був зв'язок, Бо ми живемо біля самого берега і нам приходиться підніматися на саму гору, щоб хоча б зв'язатися з дітьми, щоб вони знали, що з нами все гаразд, що ми живі і неушкоджені.

Сусіди стали якось більше спілкуватися і допомагати один одному. Тільки обстріляли - вже біжимо, питаємо: чи в того все добре, чи в того. Кучкуємся, як то кажуть. В мирний час жили всі своїм життям і тільки віталися, а зараз всі спілкуються один з одним і допомагають один одному.  Біда і війна нас об'єднали.