У мене немає спогадів про перший день війни. У мене вся весна 2014 року асоціюється з початком війни в моєму місті, тому що це літало в повітрі. Це мої відчуття.

Ми сподівалися до останнього, що війна закінчиться дуже швидко і нам не доведеться їхати. Ми ховалися в підвалі і сподівалися, що ще трохи, два-три дні – і не буде необхідності кудись їхати. Але все-таки довелося виїхати.

У сусідніх городах, коли ми перебували вдома, під час дуже активних бойових дій гинули люди. Ми 18 липня 2014 потрапили під відкритий обстріл міста, де загинуло багато людей. До 27 липня, поки ми не виїхали, постійно були обстріли, кожен день і кожну ніч.

Тоді 26 числа розбили Дебальцевську підстанцію, і ми не змогли виїхати потягом з нашого міста. Ночували в чужому підвалі. Вже вранці 27 липня змогли виїхати. Для мене це стало найсумнішою подією того часу. Я розуміла, що коли ми повернемося, це буде інше місто. А можливо, взагалі не повернемося додому.

Переїзд проходив жахливо. Найстрашніше, що люди, які живуть на мирній території, не розуміють тебе і засуджують за виїзд. Вважають, що ми повинні були залишитися, звинувачують нас у тому, що ми стали причиною того, що сталося з Донецькою і Луганською областями. Приємних спогадів дуже мало, і вони пов’язані тільки з тими людьми, які виїхали, як і ми.

Коли ми всі повернулися в Сєвєродонецьк, поколесивши по всій Україні, на своє робоче місце (туди перемістився наш університет), ми просто підтримували один одного. Нас це всіх і врятувало.

В той Луганськ, який є зараз, ми повертатися не плануємо. Хотіли б повернутися в той Луганськ, який був до 2014 року, але надії практично немає.

Наше життя змінилася на гірше. Наша велика родина завжди жила разом. Війна зруйнувала повністю ці зв’язки, тому що ми живемо з чоловіком і дітьми в Сєвєродонецьку, батьки чоловіка – в Києві. Частина моїх родичів в Луганську, частина в Харкові. Ми повністю розділені, у нас немає можливості спілкуватися так, як раніше.

Спочатку ми жили з родичами, тому що треба було піднімати на ноги молодшу дитину, а нам з чоловіком виходити на роботу. А коли батьки поїхали, ми зіткнулися з тим, що треба було пристосовуватися. Треба повністю переглянути свій режим дня, щоб встигати піклуватися про дітей і виконувати свої обов’язки, пов’язані з роботою, тому все набагато ускладнилося. Зараз трошки простіше, тому що підросли діти.

Проживаючи в Сєвєродонецьку зараз, я не можу сказати, що ми відчуваємо себе в безпеці. По-перше, ми постійно бачимо військові колони, по-друге, періодично чуємо звуки віддаленої канонади. У вересні 2020-го були пожежі, і коли ти знаходишся в кільці вогню, це теж не сприяє почуттю безпеки.