Сім’я Тетяни Домащенко побувала в пеклі війни. Були ночі під обстрілами, страх за рідних і радість після звільнення рідного селища. Пережила вона і трагедію – загибель свекрухи.
На початку червня 2014 року пішли перші обстріли, через нас все пролітало. Це було десь 6-7 червня, я прекрасно пам’ятаю перші вибухи. До цього було, коли літак пролітав і бомбив базу відпочинку «Дубрава», це був поодинокий епізод, але не було відчуття війни. Ми ще вірили, що це має припинитися. А на початку червня ми вже зрозуміли, що це, напевно, надовго. Хотілося вранці прокинутися, відкрити очі і відчути, що цього кошмару немає.
Влітку ми ще ходили на роботу, я працювала в районному методкабінеті. Виходили на роботу на початку жовтня 2014 року, коли вже велися активні бойові дії прямо по Станиці. У будівлю нашого райвно потрапив «Град», крім цього, були ще такі обстріли, що ночами неможливо було спати. О дев'ятій годині перший спалах, звук і потім почалися розриви. Весь час було відчуття жаху, потім підвал, потім прийшло усвідомлення, що підвал не врятує, бо поки добіжиш, можна загинути. Тому просто так сиділи і молили Бога.
А коли сидиш в підвалі, де твої чоловік і донька, починають трястися ноги. І розумієш, що ти вже не ти, і нічого не можеш зробити зі своїм організмом, і твій організм вже не підвладний тобі. Потім рахуєш час до вибуху, наскільки швидко це наближається до нас.
З сусідами ми навіть більше здружилися, тому що була одна біда на всіх. На початку 2014 року у нас відключили світло – розбомбили все. Періодично потрапляли в газопровід, але газовики одразу виїжджали і виправляли. Світла у нас не було майже дев'ять місяців. Літо, спека ... Якщо готувала їсти одна сім’я, то запрошували всіх родичів і сусідів, тому що зберігати їжу було ніде. Ось таке своєрідне об’єднання у нас відбувалося.
Найстрашніша подія – коли загинула моя свекруха 29 серпня 2014 року. Був страх і одне бажання – хоча б поховати її на цвинтарі. Це було ще страшніше, тому що там все вибухало.
Найрадісніша подія – коли нас звільнили. Ще була велика подія, коли ми вийшли на роботу і по Станиці в школу йшли по одній-дві дитини. Ми бачили цих дітей на вулиці та буквально плакали, бо це сенс життя, було за що боротися.
Я стала сильнішою і перестала плакати. З’явилося більше віри в себе. Потім з’явилися інші цінності. Але перша цінність найголовніша – це моя сім’я, все інше відпадає.
Під час війни була одна мета – вижити за будь-яку ціну.