«Нам у машину кинули документи та крикнули: «Швидше звідси, газуй!»

Війна – це люди, які перевертають твоє життя. І цей переворот може бути як позитивним, так і негативним.

До війни я працювала в прекрасному колективі, ходила з друзями на футбольні матчі вболівати за «Шахтар», іноді приходила на вихідні до свого тренера з легкої атлетики в ДЮСШ на майстер-класи. Починала для себе відкривати поїздки вихідного дня: Хортиця і місця козацької слави, Меотида, Слов’яногірськ... Були вилазки до Криму, перший досвід відпочинку «тюленем» у лютому в Єгипті, і влітку 2014 року готувалася до туристичної поїздки у Стамбул. Хотілося жити, творити, працювати та їздити новими містами та країнами і завжди повертатися додому, щоб знову і знову жити в очікуванні наступної поїздки.

Коли почалася війна, спершу все здавалося суєтою та театром абсурду. Але у вересні 2014-го мені зателефонувала мама (я була тоді в Запоріжжі) і сказала, що помер тато. Йому було 70. Швидка просто не приїхала. І тому, що в Донецьку війна, то мені треба зняти гроші й купити татові туфлі, тому що в Донецьку чомусь вони не можуть знайти для тата звичайні туфлі 42-го розміру...

Активні бойові дії зразу навчили нас телефонувати, коли ти з однієї точки прийшов в іншу, доїхав від сестри до себе додому й одразу брати телефон і відповідати, а не скидати або говорити «перетелефоную пізніше»... Говорили про те, де стріляють, що чують – навколо цього крутився світ.

Були ми і свідками воєнних подій. Одного разу з колегою ми петляли Красногорівкою, шукали в’їзд до Донецька, доїхали до поста і нас зупинили на перевірку документів. Раптом почався обстріл десь недалеко. Нам у машину кинули документи та крикнули: «Швидше звідси, газуй!» І так ми газонули, лякатися часу не було, просто мчали геть.

Черговий мій приїзд додому. Одного разу вночі неподалік встановили залпову зброю і почали стріляти. Я лежу і чую, що хитаються вікна, а я їх проклеювала скотчем. Буде перебір по вібрації – випадуть шибки, але залишаться на скотчі, на осколки не розлетяться. Будинок одноповерховий, на горищі сіно й шифер – придавить, але не вб’є. Почнуться обстріли у відповідь – будинок не постраждає, із обох боків сусіди, а з четвертого боку захищає велика стара груша. Так що треба спати, тому що о шостій ранку збори на виїзд у Запоріжжя на роботу.

Були родичі, які віддали свою дочку мені в Запоріжжі подалі від підвалів і обстрілів. Були колеги, які запитували, куди передати їжу й одяг. Були люди з далекого-далекого на той час Києва – жінка, якій я здавала раз на місяць звітність, ніколи не цікавилася, як життя, вона здивувала. Писала щодня, питала, як справи, чим допомогти, а в кінці липня вона написала: «Я поговорила з чоловіком, у нас трикімнатна квартира. Ми вам виділимо кімнату, приїжджайте, якось впораємося, у тісноті не в образі».

А ще пам’ятаю, було близько 12 ночі. Я стояла на заправці в Запоріжжі поруч із вокзалом і чекала машину з бла-бла-кар їхати додому і тут підходить дівчина й говорить: «Чому ви вночі на заправці із сумкою і так довго стоїте? Вас чоловік не забирає, може, я вас відвезу, куди вам? І грошей не треба, я просто так, хочу допомогти». Я посміхнулася та сказала, що все добре і за мною їдуть.

У Запоріжжі я переїжджала з Донецька за роботою, а з 2016 року живу в Києві. Так, були труднощі з пошуком квартир і косими поглядами на донецьку прописку, але це було простіше – ти вже зі «шматком хліба» з роботою і, як не дивно, у найпотрібнішу мить знаходилося житло і взагалі пазл складався якось сам собою.

Я впевнена на 100%, що повернуся додому. Там родичі, сім’я, друзі, але чи залишуся я там тепер, не впевнена. Там уже ніколи я не буду впевнена в завтрашньому дні, як до 2014 року, і відповідно ймовірність повернення на постійне місце проживання 50/50. Я мрію знову мати можливість їздити на потязі «Угольок». А о сьомій вечора виїхав з Києва/Донецька й о сьомій ранку приїхав до Донецька/Києва.