Робити жінок гарними – ось моє покликання. Я вже 11 років працюю в б’юті-індустрії: масаж, косметологія, естетика тіла й обличчя. Працюючи в одному із салонів Ясинуватої, я набула солідну базу постійних клієнтів. Але з приходом війни в Донецьку область стабільне й спокійне життя для мене та 10-річного сина Михайла завершилося.

Щойно в нас почали захоплювати міське УВС, я прийняла рішення вивезти дитину. Це були перші числа червня 2014 року Показала синові Україну. Були в Кам’янець-Подільському. Там він потоваришував із дітьми із Західної України.

Потім я відвезла Михайлика до Дніпропетровська, до сім’ї своєї сестри. А мені довелося повернутися до Горлівки. Тоді в мене ще була робота. І треба було доглядати за батьками, до того ж тато в мене — діабетик.

Але поїхати з Горлівки все-таки довелося: в кінці липня 2014 в місті та сусідніх населених пунктах почалися серйозні бої. Тоді ще працювали деякі транспортні компанії, і я відправила з міста найнеобхідніші мені й синові речі. Забрала сімейні та дитячі фотографії.

У Дніпропетровську оформила дитину в 5 клас. Із цим не виникло жодних проблем, хоча в мене, крім свідоцтва про народження й медичної картки, більше жодних документів на дитину не було.

Наступного дня після першого дзвоника в школі я поїхала до Києва. Столиця зустріла добре. У мене тут є друзі. І зараз я живу з ними в їх однокімнатній квартирі. У пошуках зйомної квартири мені довелося зіткнутися з хамством співробітників агентств нерухомості й відкритим презирством господарів квартири. Виною тому – моя прописка. Я тимчасово припинила пошуки квартири й продовжувала жити з друзями.

Сама по життю я — оптимістка, товариська, позитивна. Звичайно, була й депресія. Важко за одну мить втратити все – житло, роботу, батьків (вони залишилися жити в Горлівці), друзів. І найголовніше – розлучитися із сином. Не опустити руки мені допоміг Михайло. Уявіть, дитина живе в іншій сім’ї, в чужому місті без мами, але тримається, як би важко йому не було.

Я завжди говорю, що мій світ піклується про мене. Підтримку я відчуваю звідусіль – від сина, рідних, близьких, друзів. І це додає мені сили.