Я працювала у нічну зміну. Якраз 23 лютого був мій останній робочий день кафе. Ми якраз відпрацювали. Багато людей було. Я прийшла додому, лягла спати, і в результаті все проспала. Коли я прокинулася, зрозуміла, що моя дитина не у школі, довкола хаос, на заправках величезні черги, у банкоматах неможливо було щось зняти. Люди стали миттєво збиратися і виїжджати. Ми також взяли сумки і виїхали у невідомість. Почали з Дніпра. Потім їздили по родичах. Хто де приймав, там і жили. Врешті зупинилися в Полтаві. Не хотілося їхати кудись далеко від дому, бо батьки залишилися. Серце болить за рідних. 

Люди приймали дуже добре: і поїсти залишали, і допомагали, і гуманітарну допомогу давали.

Найбільше запам'ятався обстріл залізничного вокзалу. Ми виїхали за два дні до цієї події. Це було моторошно і дуже страшно. Тому що було дуже багато людей. Тоді всіх евакуювали, всі про це знали. Досі як згадую, здригаюся. 

Роботи не стало. Люди до такої війни не були готові. Тепер, уже з часом, люди стали звикати. Як щось там десь вибухнуло, люди вже не звертають уваги. На той момент це було страшно, люди лякалися. Переїзди, невідомість - ось це було складно. Не знаєш, куди їхати, не знаєш, де зупинитись.

Газу не стало в місті відразу. Все інше було. Дефіцит трішки за продуктами був відразу, бо був ажіотаж, почали все вигрібати, магазини позачинялися. Питна вода, аптеки на той момент ще працювали. Ми не відчули такого дефіциту. Потім аптеки позачинялися. Батьки кажуть, лише дві аптеки на все місто працювали, були черги великі. Але ми цього не застали.

Батьки залишалися у Краматорську, бабуся залишилася старенька. Я з дитиною поїхала. Дитині вісім років, тому було страшно, звичайно, у першу чергу за дитину. 

Син лякався дуже, але до переїзду був готовий. Тут зараз така ситуація, що, можливо, доведеться знову нам виїжджати. Але за домом уже засумували. Тепер я вийшла на свою роботу, поки працюємо.

Уже, певно, звикли просто до війни. Зрозуміло, що всі нервуємо, все це на психологічному стані позначилося, і видно по сину, що він переляканий. Але тут - родина, є спілкування, підтримуємо один одного.

Хотілося б, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Уже рік люди живуть за таких умов. Загалом, втративши все, люди намагаються вижити, почати заново жити.

Думаю, що все буде добре, що все відбудується, відновиться і буде, як раніше. Наше місто розвивалося, дуже мені подобалося. У нас були парки зроблені, площа відремонтована, лікарні збудовані, все було зроблене для комфортного життя.  Хочеться, щоб у нашому місті було приємно перебувати, щоб для дітей було безпечно, щоб майбутнє було, щоб вузи працювали, були робочі місця, заводи знову відкрилися. Мрію бачити наш Краматорськ розвинутим і перспективним.